— То я в Оленячому замку?
Він повільно кивнув головою.
— Звичайно, що так.
Журливо стиснув губи.
Я мовчав, намагаючись змірити глибину зради. Мене якимсь чином повернено до Оленячого замку. Всупереч моїй волі. Барріч навіть не вважав за потрібне мене супроводжувати.
— Звольте, я подам вам щось з’їсти, — благав мене блазень. — Вам завжди кращає після їжі. — Він підвівся. — Я вже кілька годин як приніс. Тримав усе теплим при вогні.
Я втомлено провів його поглядом. Він присів біля великого каміна, щоб відсунути від вогню супницю. Підняв покришку, і я почув розкішний запах тушкованої яловичини. Блазень почав перекладати її в миску. Це вже місяці проминули, відколи я їв яловичину. В горах була лише дичина, баранина й козяче м’ясо. Мої очі втомлено блукали кімнатою. Тяжкі гобелени, масивні дерев’яні крісла. Складений з великих каменів камін, багато оздоблений балдахін. Я знав це місце. То була королівська спальня в Оленячому замку. Чому я опинився тут, у ліжку короля? Я намагався розпитати блазня, але моїми устами промовляв хтось інший:
— Я знаю надто багато речей, блазню. Не можу стримуватися, щоб не пізнавати їх. Інколи хтось наче керує мною і штовхає мій розум туди, куди я волів би не вдаватися. У моїх стінах пролом, і все довколишнє вливається хвилею.
Я глибоко зітхнув, але не міг стриматися. Спершу поповзли мурашки, потім я наче занурився у рвучкий холодний потік.
— Здіймається хвиля, — прошепотів я. — Несуться кораблі. Червоні кораблі.
Очі блазня тривожно розширилися:
— У цю пору року, Ваша Величносте? Напевне, ні! Не взимку!
Мені забило дух. Я намагався щось сказати:
— Зима надто м’яка. Поскупувáла нам і своїх штормів, і свого захисту. Глянь. Глянь туди, на воду. Бачиш? Припливли. Випливають із туману.
Я звів руку, показуючи. Блазень квапливо підійшов, став біля мене. Схилився, щоб заглянути туди, де я показував, але я знав, що він нічого не бачить. Попри те, слухняно поклав непевну руку на моє вихудле плече й дивився, наче міг подолати стіни та милі, що розділяли мене і моє видіння. Я прагнув бути таким же невидющим, як він. Стиснув його бліду довгопалу долоню на своєму плечі. Якусь мить дивився на мою зсохлу руку, на королівський сикгнет, що обхопив кістлявий палець за опухлим суглобом. Тоді щось потягло мій неохочий погляд, і візія понесла мене в далечінь.
Моя рука вказувала на тихий порт. Я намагався сісти вище, щоб більше побачити. Переді мною розкинулося темне місто, наче мозаїка домів і доріг. Туман лежав у заглибинах і густів над затокою. «Погода міняється», — подумав я. Щось здригнулося в повітрі, мене пройняло морозом, охолодивши давній піт на шкірі, аж я затремтів. Попри нічну темряву й туман, я без зусиль чудово все бачив. «Це бачення Скіллу», — сказав я собі подумки, а тоді здивувався. Я ж неспроможний на Скілл, не провиджу, не володію ним.
Але ж я побачив, як два кораблі вирвалися з імли і впливли у сонну гавань. Я забув, що міг зробити, а чого не міг. Вони були доладними й чепурними, ці кораблі, і, хоч у місячному світлі здавалися чорними, я знав, що їхні кілі червоні. Червоні піратські кораблі із Зовнішніх островів. Кораблі розтинали хвилі, наче ножі, прокладали дорогу в тумані, врізалися в захищені води гавані, наче тонке вістря у свиняче черево. Весла рухалися тихо, у цілковитій злагоді, кочети заглушені ганчір’ям. Пропливли повз доки так відважно, наче були чесними купцями, що приїхали торгувати. З першого судна легко зіскочив моряк, тягнучи линву, щоб швидко пришвартуватися. Весляр відштовхував борт корабля від доків, аж доки так само швидко не було натягнено кормову линву. І все так спокійно, без жодного остраху. Другий корабель пішов за прикладом першого. Страшні червоні кораблі підішли до Сілбея, нахабні, як чайки, і стали на причал у рідній гавані своїх жертв.
Жоден чатовий не скрикнув. Жоден вартовець не задув у ріг, не кинув смолоскипа в наготовану купу соснових скіпок для сигнального вогнища. Я шукав їх — і відразу ж знайшов. Схиливши голови на груди, лінувалися на своїх місцях. Добрі куртки самотканої шерсті змінили сірий колір на червоний, просякнувши кров’ю з перерізаних горлянок. Убивці підійшли тихо, суходолом, достеменно знаючи всі сторожові пости, і втишили всіх сторожів. Нікому було перестерегти спляче містечко.
Чатових було небагато. Невеличке містечко не мало скарбів, які забезпечили б йому бодай точку на карті. Розрахувало, що убогість майна охоронить його від подібних наїздів. Правда, поселяни вирощували добру вовну і пряли тонку пряжу. Ловили й коптили лососів, які заходили просто до їхньої річки, тутешні яблука були дрібними, але солодкими, і з них виходило смачне вино. На захід від міста тягся гарний пляж із їстівними молюсками. Оце й усі багатства Сілбея, хоч і невеликі, а все ж достатні, щоб зробити життя цінним для тих, хто тут мешкав. Та вони, безсумнівно, не були такими, аби приходити за ними з вогнем і мечем. Хто при здоровому глузді вважатиме, що бочка яблучного вина чи полиця з копченим лососем варті піратського наїзду?