— Що це за жінка була? Вона щось означає?
— Ах, — блазень здавався ще втомленішим, але намагався зібратися із силами. — Жінка із Сілбея? — Урвав, наче перешукуючи в пам’яті. — Ні. Жодної гадки. Усе так перемішано, мій королю. Важко щось розібрати.
— Моллі не має дітей, — сказав я йому. — Це не могла бути вона.
— Моллі?
— Її звуть Моллі? — спитав я. Моя голова пульсувала. — Навіщо ти так мене мучиш?
— Мілорде, я не знаю Моллі. Ходімо. Повертайтесь у своє ліжко, я принесу вам поїсти.
Він допоміг мені звестися на ноги, і я стерпів його дотик. До мене повернувся голос. Я плив, мені в очах усе то затуманювалося, то знову ставало більш чітким. То я відчував його руку в себе на плечі, то здавалося, що кімната й люди, які в ній розмовляли, мені наснилися. Мені вдалося заговорити:
— Я мушу знати, чи це була Моллі. Мушу знати, чи вона помирає. Блазню, я мушу знати.
Блазень тяжко зітхнув.
— Я не можу цього наказати, мій королю. Ви це знаєте. Як і у вас, видіння керують мною, а не я ними. Не можу витягти нитку з гобелена, мушу дивитися на те, що бачать очі. Майбутнє, мій королю, — як течія у річищі. Я не можу вам сказати, звідки взялася кожна крапля води, але можу розповісти, де найсильніший потік.
— Жінка із Сілбея, — наполягав я. Якась моя частина жаліла бідного блазня, але інша частина наполягала. — Я б не побачив її так виразно, якби вона не була важливою. Спробуй. Хто вона?
— Вона щось означає?
— Так, я цього певен. О так.
Блазень сидів на підлозі, схрестивши ноги. Притулив до скронь довгі тонкі пальці, притис, наче намагаючись відчинити двері.
— Не знаю… Не розумію… Усе так поплуталося, усюди перехрестя. Стежки затоптані, а запахи розвіялися.
Він глянув на мене. Чомусь виявилося, що я стою, а він сидить на підлозі, біля моїх ніг, дивлячись на мене. Його бліді очі на яйцеподібному обличчі ледь не виходили з орбіт. Погойдувався в напрузі, безглуздо усміхався. Розглядав свій щурячий посох, притиснувши його ніс до свого носа.
— Чи знав ти цю Моллі, Щурику? Ні? Так я й думав. Може, спитати когось іншого, хто б знав. Може, черв’яків.
На нього найшло дурне хихотіння. Непутяще створіння. Загадки дурного ворожбита. Що ж, він такий, яким є, і на це нема ради. Я облишив його та поволі повернувся до свого ліжка.
Сів на його краю.
Я помітив, що тремчу, наче у пропасниці. Напад, — сказав я собі. Мушу заспокоїтися, а то мені загрожує напад. Чи я хочу, щоб блазень побачив, як я корчусь і задихаюсь? Байдуже, усе байдуже, істотно лише, чи була то моя Моллі, а якщо так, то чи загинула вона? Я повинен знати, чи вона померла, а якщо померла, то як це сталося. Ніколи ніщо інше не здавалося мені таким важливим.
Блазень сидів на килимі навпочіпки, немов бліда ропуха. Облизав губи й усміхнувся мені. Інколи біль викликає в людини таку усмішку.
— Це дуже радісна пісня, та, яку співають про Сілбей, — зауважив він. — Тріумфальна пісня. Мешканці містечка перемогли, розумієте. Життя собі не відвоювали, ні, але чисту смерть. Ну, смерть, однаково яку. Вони мертві, а не перековані. Це вже щось. Достатньо, щоб скласти пісню і триматися за неї в ці дні. Бо саме так воно тепер є в Шести герцогствах. Убиваємо своїх людей, щоб цього не зробили пірати, а тоді складаємо про це переможні пісні. Дивовижно, у чому знаходять розраду люди, якщо жодної іншої опори немає.
Моє видіння поблякло. Я раптом зрозумів, що сплю.
— Я навіть не тут, — сказав я майже нечутно. — Це сон. Мені сниться, що я король Шрюд.
Він простяг свою бліду руку до вогню, дивився на кісточки, що виразно просвічували крізь тонку плоть.
— Раз ви так кажете, мій владарю, то так воно й є. Мені теж сниться, що я — король Шрюд. Якщо вщипну вас, то, може, прокинуся?
Я глянув на свої долоні. Вони були старі й покриті шрамами. Я стиснув їх, дивився, як вени й вузлуваті сухожилля випирають під тонкою, мов папір, шкірою, відчув, які негнучкі мої розпухлі суглоби, як у них наче насипали піску. «Тепер я старий», — сказав я собі подумки. От як воно насправді бути старим. Не хворим, що може видужати. Старим. З кожним днем усе тяжче, кожен місяць — додатковий тягар для тіла. Усе розповзалося й розпливалося. «Таж мені всього п’ятнадцять», — швидко подумав я. Звідкись долинув сморід згорілого м’яса й паленого волосся. Ні, це ж розкішна яловича душенина. Ні, це лікувальне кадило Джонкві. Суміш запахів спричинила в мене млості. Я перестав розуміти, хто я і що для мене важливо. Чіплявся за логіку, намагаючись її втримати, а вона вислизала. Безнадійне змагання.