— Оце справжня собака, — вітав він її. Тоді знову підвівся, щоб продовжити обхід. Лисиця йшла за ним, виляючи задом при кожному помаху хвоста.
Я зостався позаду, від тепла у стайні мене геть розморило. Один з хлопців квапливо повернувся, залишив мені світильник, а тоді поспішив за Баррічем. Я дістався стійла Сажки і прочинив двері. Вона охоче увійшла, задоволено пирхаючи. Я поставив світильник на полицю й озирнувся довкола. Дім. Тут я почувався вдома більше, ніж у моїй замковій кімнаті, більше, ніж будь-де на світі. Стійло в Баррічевій стайні, безпека у його володіннях, а я — один з його створінь. Якби тільки можна було повернути час, глибоко заритися в солому й натягти собі на голову кінську попону.
Сажка знову пирхнула, цього разу вимогливо. Усі ці дні, всіма цими дорогами вона несла мене й заслужила будь-якої вигóди, яку я міг би їй дати. Але кожна пряжка опиралася моїм занімілим та втомленим пальцям. Я стягнув з неї сідло й мало не випустив його з рук. Надто довго порпався в кінській вуздечці, блискучий метал пряжок танцював мені перед очима. Врешті я їх заплющив і дозволив пальцям зняти вуздечку навпомацки. Коли я розплющив очі, поруч зі мною стояв Гендз. Я кивнув йому, а вуздечка випала з моїх закляклих пальців. Він глянув на неї, проте нічого не сказав. Натомість налив Сажці свіжої води з принесеного ним відра, насипав їй вівса, докинув оберемок солодкого сіна, в якому було ще багато зелені. Я потягся до Сажчиної шкребачки, але Гендз вирвав її з моїх слабких рук.
— Я сам це зроблю, — сказав він спокійно.
— Подбай спершу про власного коня, — дорікнув я йому.
— Я вже це зробив, Фітце. Глянь. Ти не можеш добре її попорати. Дозволь, я це зроблю. Ти насилу стоїш на ногах. Йди відпочинь. Іншим разом, коли ми поїдемо, можеш замість мене попорати Сміливця.
— Барріч шкіру з мене спустить, якщо я покину свого коня на чужі руки.
— Ні, не спустить. Він не залишив би тварину під опікою когось, що сам ледь не падає, — озвався з-за стійла Барріч. — Залиш Сажку Гендзові, хлопче. Він знає своє діло. Гендзе, є тут для тебе ще одна справа. Як закінчиш із Сажкою, оглянь ту яблукасту кобилу на південному кінці стайні. Не знаю, чия вона і звідки, але здається мені хворою. Якщо так, нехай хлопці відлучать її від інших коней і вишурують стійло водою з оцтом. А я за хвильку повернуся, от тільки відведу Фітца Чівелрі в його кімнату. Принесу тобі вечерю, а поїмо в мене. Ох. Накажи хлопцям, щоб розпалили там вогонь. Холодно, мабуть, як у печері.
Гендз кивнув, уже зайнявшись моїм конем. Сажка занурила морду у свій овес. Барріч узяв мене під руку.
— Нумо, пішли, — сказав він, наче розмовляв із конем. Я неохоче сперся на нього, і ми потяглися вздовж довгого ряду загородок для коней. Біля дверей він узяв ліхтаря. Після тепла стайні ніч здавалася ще холоднішою і ще темнішою. Коли ми обмерзлою стежкою йшли до кухні, знову пустився сніг. Мої думки кружляли і пливли, наче й самі були сніжинками. Я не чув своїх ніг і не був певний, що з ними діється.
— Усе змінилося, назавжди, — кинув я в ніч. Слова відлетіли разом зі сніговим вихором.
— Що саме? — обережно спитав Барріч. Говорив так, наче боявся, що до мене повернулася пропасниця і я марю.
— Усе. Як ти до мене ставишся, коли про це не думаєш. І як Гендз до мене ставиться. Два роки тому ми з ним були приятелями. Лише двома хлопцями, що працювали у стайнях. Він ніколи б мені не запропонував, що вичистить мого коня. Але цього вечора повівся зі мною як зі слабаком… що навіть образитися за таке не може. Наче я просто чекав, щоб він це за мене зробив. А той чоловік при брамі навіть не пізнав мене. Навіть і ти, Баррічу. Півроку чи рік тому, якби я був хворим, ти б витяг мене на своє горище й завдав би порцію ліків, як собаці. А коли б я почав нарікати, ти б цього не терпів. А тепер ведеш мене до кухні і…