Вона навіть не подумала спитати, чи їду я.
Піднімаючись сходами до своєї кімнати, я намагався уявити собі, яким буде Оленячий замок. Високий стіл цілковито спорожніє, на інші подаватимуть просту похідну їжу, — наскільки вистачить харчових запасів, — з готуванням якої найкраще обізнані військові кухарі. Я очікував, що ще до весни ми будемо живитися лише дичиною та морськими водоростями. Більше, ніж за себе, переживав за Пейшенс і Лейсі. Мене не лякали ні примітивне життя, ні груба їжа, але вони до цього не звикли. Принаймні Меллоу далі співатиме, якщо тільки в цій самотині не страждатиме від меланхолії. І Федврен. Тепер у нього небагато буде учнів, то, можливо, вони з Пейшенс доведуть до кінця свої дослідження з виробництва паперу. Отак, додаючи собі духу відважною міною, я намагався знайти для всіх нас майбутнє.
— Де ти був, бастарде? — З-за дверей раптом вийшла Серена. Сподівалася застати мене зненацька. Але завдяки Віту я знав, що хтось там є, і навіть не здригнувся.
— Надворі.
— Від тебе тхне собакою.
— Я принаймні можу виправдатися тим, що й був з собаками. З тими нечисленними, які ще зосталися у стайнях.
Зайняло кілька хвилин, доки вона зрозуміла приховану шпильку в моїй чемній відповіді.
— Ти тхнеш собакою, бо ти й сам більше ніж наполовину собака. Звіромаг.
Я вже мав на губах певне зауваження про її матір. Але натомість несподівано й по-справжньому згадав її.
— Коли ми тільки починали вчитися писати, пам’ятаю, що мати змушувала тебе носити темний фартух, бо ти завжди обляпувалася чорнилом.
Вона понуро до мене придивлялася, крутячи думки на всі боки й намагаючись виявити в моїх словах якусь образу чи зневагу.
— І що з того? — спитала вона врешті, не маючи змоги просто так це полишити.
— Нічого. Я просто згадав. Колись допомагав тобі виводити хвостики літер.
— Це не має нічого спільного з теперішнім! — сердито заявила вона.
— Ні, нічого. Це мої двері. Ти збираєшся зайти разом зі мною?
Вона плюнула — не цілком на мене, але влучила у підлогу біля моїх ніг. Чомусь я вирішив, що вона не зробила б цього, якби не покидала Оленячий замок разом із Регалом. Замок не був уже її домом, і вона почувала свободу забруднити його, перш ніж покинути. Це багато мені сказало. Вона не сподівалася колись сюди повернутися.
У своїй кімнаті я методично підлаштував кожен замок і засув, тоді додав ще один масивний стержень. Підійшов до вікна й перевірив його. Виявилося, що воно все ще добре зачинене. Заглянув під ліжко. Нарешті сів у крісло біля каміна, щоб подрімати, доки Чейд мене покличе.
З легенької дрімоти мене розбудив стук у двері.
— Хто там? — озвався я.
— Розмері. Королева вас кличе.
Доки я відсував засуви та відмикав замки, дитина зникла. Вона була лише дівчинкою, але мене роздратувало, що таке важливе повідомлення було вголос промовлене крізь двері. Я квапливо причепурився, а тоді поспішив до покоїв королеви. Дорогою я проминув руїну, що була колись дубовими дверима до кімнат Шрюда. У пробоїні стояв здоровенний вартовий, незнайомий мені внутріземець.
Королева Кеттрікен напівлежала на канапі біля свого каміна. Кілька гуртків її дам обмінювалися новинами в різних кутках кімнати, але королева була сама. Її очі були заплющені. Мала такий втомлений вигляд, аж я задумався, чи принесений Розмері виклик не був помилковим. Але леді Гопфул підвела мене до королеви і принесла низенький стілець, на який я міг сісти. Запропонувала мені чашку чаю, і я погодився. Тільки-но леді Гопфул відійшла, щоб запарити чай, Кеттрікен розплющила очі.
— І що тепер? — спитала вона так тихо, що я мусив схилитися, аби її почути.
Я скоса глянув на неї.
— Зараз Шрюд спить. Він не може спати вічно. Хай що йому дали, його дія промине, а тоді ми повернемося до місця, де й були.
— Наближається церемонія коронації короля-в-очікуванні. Можливо, принц буде цим зайнятий. Без сумніву, доведеться шити і приміряти новий одяг, а є ще всякі дрібні деталі, які так його тішать. Можливо, якийсь час йому буде не до короля.