— А тоді?
Леді Гопфул повернулася з чашкою чаю. Я взяв чай, пробурмотівши слова подяки, а коли вона підсунула до нас крісло, королева Кеттрікен слабо усміхнулася і спитала, чи можна і їй принести чаю. Я майже засоромився через те, як швидко схопилася леді Гопфул, щоб виконати наказ.
— Я не знаю, — пробурмотів я у відповідь на попереднє питання королеви.
— А я знаю. Король був би в безпеці в моїх горах. Його б там шанували й захищали, і, можливо, Джонкві знала б, як… о, дякую, Гопфул. — Королева Кеттрікен узяла запропоновану їй чашку, відпила ковток, а леді Гопфул сіла поблизу.
Я усміхнувся Кеттрікен і ретельно добирав слова, вірячи, що вона зрозуміє їхнє значення.
— Але ж гори так далеко, моя королево, а погода о цій порі року така тяжка. Доки посланець дістанеться туди й розшукає ліки вашої матері, настане весна. Є й інші місця, де можуть запропонувати таку саму допомогу від ваших проблем. Можливо, Бернс чи Ріппон, якщо ми їх попросимо. Ви знаєте, що гідні герцоги цих провінцій ні в чому вам не відмовлять.
— Я знаю, — втомлено усміхнулася Кеттрікен. — Але ж вони самі мають тепер стільки власних проблем, що я не смію завдавати їм ще одного клопоту. Крім того, корінь, який ми називаємо «довговіком», росте лише в горах. Думаю, що рішучий посланець міг би туди дістатися. — Вона знову відпила чаю.
— А кого ж послати з таким дорученням? Ах, ось це найважче питання, — зауважив я. Безперечно, вона розуміла, як складно буде везти старого хворого короля в гори взимку. Він не зможе їхати сам. — Цей чоловік мусив би бути гідним найвищої довіри та мати сильну волю.
— Цей чоловік скидається мені на жінку, — сказала Кеттрікен, а Гопфул весело засміялася, більше через те, що настрій королеви поліпшився, ніж із її жарту. Кеттрікен замовкла, тримаючи чашку біля губ.
— Можливо, я повинна поїхати сама і простежити, щоб усе було гаразд, — додала вона й усміхнулася, коли мої очі розширилися. Але погляд, який вона мені послала, був серйозним.
Далі ми вели невимушену розмову про цілюще зілля, найчастіше щойно вигадане Кеттрікен, яке я обіцяв їй розшукати, бо вірив, що зрозумів її правильно. Попрощавшись і повертаючись до своєї кімнати, я міркував, як утримати її від дій до наради з Чейдом. Гарна загадка.
Тільки-но я встиг позасовувати всі засуви й позамикати всі замки, як почув на спині легенький протяг. Обернувся і виявив, що вхід до Чейдового королівства відкритий. Я втомлено піднявся сходами. Тужив за сном, але знав, що коли ляжу, то й ока не заплющу.
Увійшовши до кімнати Чейда, я почув милий запах їжі й раптом зрозумів, що голодний. Чейд уже сидів за маленьким накритим столиком.
— Сідай і їж, — небагатослівно привітав він мене. — Ми разом вступаємо у змову.
Я встиг двічі відкусити від м’ясного пирога, коли він неголосно мене спитав:
— Як думаєш, скільки часу ми могли б ховати короля Шрюда тут, у цих кімнатах?
Я прожував і ковтнув.
— Мені жодного разу так і не вдалося знайти входу до цієї кімнати, — тихо зауважив я.
— Ох, але такі входи існують. А оскільки харчі та інше потрібне мандрують туди-сюди, то є кілька людей, які про них знають, хоч і не повністю розуміють, про що знають. Мій кролятник сполучений із замковими кімнатами, де регулярно залишають провіант для мене. Але моє життя було значно легшим, коли їжу та білизну поставляли леді Тайм.
— А як же ти житимеш, коли Регал від’їде до Трейдфорда? — спитав я.
— Мабуть, гірше, ніж тепер. Деякі роботи виконуватимуть за звичкою, якщо тільки ті, хто набув цих звичок, залишаться тут. Але коли їжі ставатиме менше, то дехто може задуматися, навіщо складати припаси у невикористовуваній частині замку. Однак ми говоримо про комфорт короля Шрюда, а не про мій.
— Усе залежить від того, як зникне Шрюд. Якщо Регал думатиме, що він покинув Твердиню звичайним шляхом, ти можеш сховати його тут на якийсь час. Але якщо Регал знатиме, що король досі в Оленячому замку, то не зупиниться ні перед чим. Підозрюю, що першим його наказом буде прислати людей із молотами та розбити стіни спальні короля.
— Грубо, але ефективно, — погодився Чейд.
— Ти знайшов для нього безпечне місце в Бернсі або Ріппоні?
— Так швидко? Звичайно, що ні. Нам доведеться ховати його тут кілька днів, а то й тижнів, перш ніж місце буде готове. А тоді його слід контрабандою вивезти з Твердині. Це означає, що ми мусимо знайти людей, яких можна буде підкупити, і знати, коли вони вартуватимуть. Та леле, якщо людину можна підкупити, то потім її можна перекупити. Хіба що з нею станеться нещасний випадок. — Він значуще зиркнув на мене.