— Троє сильних коней, мул, лектика і припаси для трьох. І все так, щоб ніхто не помітив. — Чергова тиша. — Я не можу просто так повантажити короля з королевою і проїхати крізь ворота Оленячого замку.
— Знаєш той вільховий гай, де мав колись лігво великий лис? Чекай у тому місці із кіньми. Король і Кеттрікен зустрінуться там з тобою. — Я неохоче додав: — Їх приведе до тебе вовк.
— Невже вони, як і я, мусять знати, що ти робиш? — жахнувся він.
— Я використовую ті знаряддя, які маю. І сприймаю це не так, як ти.
— І скільки ж часу ти можеш ділити свідомість з істотою, що чухається й облизується, качається по падлині, шаліє, зачувши тічну самицю, і думки якої не йдуть далі наступної порції їжі, перш ніж приймеш її цінності як свої власні? Ким ти тоді будеш?
— Вартовим? — ризикнув я. Барріч мимоволі пирснув.
— Я казав серйозно, — сказав він за мить.
— Я теж, про короля і королеву. Мусимо зосередитися на тому, як цього добитися. Про ціну я вже й не думаю.
Він трохи помовчав.
— Тож я мушу якось вивести з Оленячого замку чотирьох тварин, прихопивши й лектику, так, щоб це не привернуло нічиєї уваги?
Я кивнув у темряві:
— Це можливо?
Він неохоче сказав:
— Залишилося один-двоє стаєнних челядників, яким я довіряю. Це не така послуга, про яку можна просити першого-ліпшого. Не хочу, щоб якийсь хлопець опинився в зашморзі через те, про що я його просив. Але припускаю, що це можна обставити так, наче їх вивозять угору рікою. Проте мої хлопці не дурні. Я не тримав би у стайні дурних челядників. Тільки-но розійдеться звістка, що король зник, вони одразу ж усе зрозуміють.
— Вибери когось, хто любить короля.
Барріч зітхнув:
— Харчові запаси. Це не буде щедра пайка. Радше похідна. Я маю також роздобути зимовий одяг?
— Ні. Тільки для себе. Кеттрікен може сама взяти і принести те, чого потребує. А Чейд подбає про короля.
— Чейд. Якесь знайоме ім’я, наче я колись давно його чув.
— Вважається, що він помер багато років тому. А до того його бачили у Твердині.
— Стільки років жити як тінь, — здивувався він.
— Він планує і далі жити як тінь.
— Не мусиш остерігатися, що я його видам, — образився Барріч.
— Я знаю. Це лише так…
— І я знаю. Ну, давай. Ти розповів мені достатньо, щоб я зробив свою частину справи. Буду там з кіньми й запасами. Коли?
— Десь уночі, коли свято ще триватиме. Точніше не знаю. Я знайду спосіб послати тобі звістку.
Він знизав плечима.
— Тільки-но посутеніє, я буду там і чекатиму.
— Дякую, Баррічу.
— Він мій король. Вона моя королева. Я не потребую подяк за виконання свого обов’язку.
Я вийшов від Барріча і крадькома спустився сходами. Тримався в тіні й напружував кожне чуття, намагаючись упевнитися, що ніхто за мною не шпигує. Залишивши стайню, я шмигнув до комори, а звідти до свинарника, зі свинарника до пташника, з тіні в тінь, аж доки не дістався до старої хатки. Задиханий Нічноокий вийшов мені назустріч.
Що трапилося? Чого ти відкликав мене з полювання?
Завтра ввечері, коли посутеніє, я можу тебе потребувати. Залишишся тут, біля Твердині, щоб швидко прийти, коли покличу?
Звичайно. Але навіщо було тягти мене сюди? Ти не мусиш наближатися до мене, щоб просити про таку просту послугу.
Я присів на снігу, а він підійшов до мене і сперся горлом об моє плече. Я міцно його обняв.
Дурня, — грубувато сказав він. — А тепер іди. Я буду тут на випадок, якби ти мене потребував.
Моя подяка.
Мій брате.
Обережність і поспіх боролися в мені, коли я повертався до Твердині й до своєї кімнати. Зачинився й ліг на ліжко. Збудження стрясало мною, як буря. Я не знатиму справжнього відпочинку, доки все не довершиться.
Перед полуднем мене прийняли в покоях королеви. Я приніс із собою кілька сувоїв-травників. Кеттрікен лежала на канапі перед каміном, граючи роль овдовілої дружини і стурбованої майбутньої матері. Я бачив, що її це гнітить і що те падіння насправді завдало їй більше шкоди, ніж вона зізнавалася. У неї був трохи кращий вигляд, ніж попереднього вечора. Я тепло привітався, а тоді ми розпочали оглядати кожне згадане в сувоях зілля, детально обговорюючи його цілющі властивості. Мені вдалося зробити так, що більшість дам королеви занудьгували й попросилися геть, а останніх трьох вона відіслала приготувати чай, принести ще подушок і знайти ще якийсь сувій з описом трав, який Кеттрікен начебто бачила в кабінеті Веріті. Маленька Розмері давно вже заснула в тихому кутку біля каміна. Коли шелест дамських спідниць затих, я швидко заговорив, знаючи, що маю мало часу.