— Ви поїдете завтра вночі, після церемонії коронації, — сказав я і говорив далі, хоч вона розхилила було вуста, щоб поставити питання. — Тепло вдягніться та візьміть зимові речі. Небагато. Покиньте церемонію і йдіть сама до своєї спальні, тільки-но зможете. Пожалійтеся, що церемонія і ваша туга вас виснажили. Відішліть своїх слуг, скажіть, що вам слід виспатися, і накажіть їм не повертатися, доки ви не покличете. Двері зачиніть на засув. Ні. Тільки слухайте. У нас мало часу. Приготуйтеся до від’їзду, а тоді залишайтесь у своїй кімнаті. Одна людина за вами прийде. Довіряйте Рябому чоловікові. Король поїде з вами. Вірте мені, — відчайдушно сказав я, почувши, що хтось повертається. — Усе інше буде влаштоване. Вірте мені.
Віра. Я сам не вірив, що це вдасться. Нарциза повернулася з подушками, а невдовзі прибув і чай. Ми приязно гомоніли, а одна з молодших дам Кеттрікен навіть фліртувала зі мною. Королева попросила мене залишити в неї травники, бо її спина все ще боліла. Вона вирішила цього вечора рано лягти, і, можливо, сувої допоможуть їй швидше заснути. Я чемно попрощався і втік.
Чейд запевнив мене, що впорається з блазнем. Я взявся за свої грандіозні спроби планування втечі. Мені треба якось організувати, щоб король зостався сам після церемонії. На кілька хвилин, про які просив мене Чейд. Я міркував, чи не доведеться мені заплатити за ці хвилини своїм життям. Тоді відігнав ці думки. Лише кілька хвилин. Двоє вибитих дверей могли стати для мене перешкодою або допомогою. Я не був певний, чим саме. Обміркував усе те, що першим спадало на думку. Я міг вдати п’яного і спровокувати вартових на бійку. Якщо буду без сокири, то їм вистачить кілька хвилин, щоб зі мною впоратися. Звичайний бій навкулачки ніколи не був моєю сильною стороною. Ні. Я маю зостатися дієздатним. Тож обдумав і відкинув ще з дюжину схем. Надто багато залежало від чинників, яких я не міг передбачити. Скільки вартових там буде, чи будуть це особи, знайомі мені, чи буде там Воллес, чи Регал не припхається порозмовляти?
Під час мого попереднього візиту в кімнати Кеттрікен я помітив, що до одвірків розбитих дверей, які вели в королівські покої, прикріплено провізоричні заслони. Більшу частину уламків забрано, але рештки дубових дверей усе ще засмічували коридор. Не прислано столярів усе це полагодити. Черговий знак, що Регал не планує повертатися в Оленячий замок.
Я намагався придумати якийсь привід, щоб потрапити до королевої кімнати. Унизу в замку гуло, як у вулику. Не сьогодні, то завтра очікувано, що герцоги Бернсу, Ріппону та Шокзу прибудуть зі своїм почтом, щоб стати свідками церемонії коронації Регала. Їх планувалося поселити в менших кімнатах для гостей, в іншому крилі Твердині. Я намагався здогадатися, як вони зреагують на раптове зникнення короля й королеви. Чи це буде потрактоване як зрада, чи Регал знайде спосіб усе від них приховати? Яким це буде знаком для початку його правління? Я викинув ці думки з голови: вони нічим не могли мені допомогти.
Я покинув свою кімнату й рушив у мандрівку замком, сподіваючись на натхнення. Натомість натрапив лише на метушню. На Регалову церемонію прибули шляхтичі всіх рангів, а цей наплив гостей, їхніх родин і слуг стикався та змішувався з відпливом майна і людей, яких Регал відсилав углиб суходолу. Ноги самі занесли мене в кабінет Веріті. Двері були прочинені, і я ввійшов. Камін холодний, у нежилій кімнаті пахне затхлістю. Чути виразний запах мишей. Я сподівався, що сувої, де вони загніздилися, не були незамінними. Тішився, що заніс до Чейдових кімнат ті з них, які Веріті вважав найціннішими. Я ходив кімнатою, торкаючись його речей. Зненацька затужив за ним, за його непохитною стійкістю, спокоєм, силою. Він ніколи б не допустив такого. Я сів на крісло біля того стола, де Веріті рисував карти. Стіл був поплямлений чорнилом і кривулями, які він робив, пробуючи кольори. От два погано обрізані пера, відкинуті разом з облізлим пензликом. У коробці на столі було кілька маленьких горщиків із засохлими потрісканими фарбами. Вони пахли мені Веріті, так само як шкіра й олія для упряжі завжди пахли мені Баррічем. Я схилився чолом на стіл і охопив голову руками. «Веріті, як ми зараз вас потребуємо».
Я не можу прийти.
Я схопився на ноги, перечепився об крісло і впав на підлогу. Гарячково зірвався знову і ще дужче вп’явся у цей контакт.
Веріті!
Я тебе чую. Що з тобою, хлопче? — Пауза. — Ти дістався до мене сам, правда? Добре зроблено!
Необхідно, щоб ви негайно повернулися.