На мій короткий кивок Бронді вищирився, як задоволений вовк.
— Ми прослідкуємо, щоб їх добудовано і спущено на воду. Прослідкуємо разом з вами. Усі знають, що Регал розграбував Оленячий замок, цілком позбавивши його запасів. Нам доведеться зайнятися поповненням складів. А хліборобам та пастухам герцогства Бак слід зрозуміти, що вони мусять знайти більше, мусять віддати те, що зберегли досі, аби їхні вояки могли втримати вільним узбережжя. Ця зима буде тяжкою для всіх нас, але голодні вовки запекло б’ються. Так принаймні кажуть.
А ми голодні, мій брате. Ох, які ми голодні!
Мене охопило тривожне передчуття. Я питав себе, що ж я зробив. Мені доведеться знайти можливість якось порозмовляти з Кеттрікен до її від’їзду, аби запевнити, що я не обернувся проти неї. І ще мушу якомога швидше зв’язатися Скіллом із Веріті. Чи зрозуміє він мене? Мусить зрозуміти. Він завжди міг розгледіти моє серце до самої глибини. Він, я певний, побачить мої наміри. А король Шрюд? Колись, багато років тому, тільки-но купивши мою вірність, він сказав мені: «Якщо хтось, чоловік чи жінка, захоче намовити тебе проти мене, запропонувавши більше, аніж я, прийди й розкажи мені, а я сам це виконаю». «Ти віддаси мені Оленячий замок, старий королю?» — міркував я.
Я усвідомив, що Бронді замовк.
— Не бійтеся, Фітце Чівелрі, — тихо сказав він. — Не сумнівайтесь у слушності того, що ми робимо, інакше всі ми пропали. Якщо ви не сягнете по Оленячий замок, це зробить інша рука. Ми не можемо зоставити герцогства Бак без правителя. Утішайтеся тим, що це ви, так само, як тішимося й ми. Регал пішов туди, куди ніхто з нас не піде за ним слідом, утік у глибину суходолу, щоб сховатися під ліжком своєї матері. Ми повинні вистояти самі. Усі знаки, усі віщування вказують на це. Кажуть, що бачили Рябого чоловіка, який пив кров із криниці Оленячого замку, що в головному вогнищі Великої зали згорнулася змія та посміла вжалити дитину. Сам я, їдучи на південь, щоб прибути сюди, бачив, як молодого орла клювало вороння. Та коли я вже думав, що доведеться йому зануритися в море, аби їх позбутися, то він обернувся і в повітрі вхопив ворону, яка намагалася кинутися на нього згори. Стис її пазурами й кинув, закривавлену, у води, а всі інші ворони втекли, каркаючи та б’ючи крильми. Це певні знаки, Фітце Чівелрі. Ми були б дурнями, не зваживши на них.
Попри моє скептичне ставлення до цих віщих знаків, дрощі пробігли по мені, а волосинки на руках стали дибки. Бронді перевів очі з мене на внутрішні двері кімнати. Я супроводив його поглядом. Там стояла Целеріті. Коротке темне волосся обрамляло її горде обличчя, а очі сяяли несамовитою блакиттю.
— Ти добре вибрала, доню, — сказав їй старий. — Колись я питав себе, що ти побачила в писареві-шкрябоперові. Можливо, тепер і я це побачив.
Він кивнув, запрошуючи її в кімнату, і вона ввійшла, шелестячи спідницями. Стала біля батька, сміливо дивлячись на мене. Я вперше побачив крицеву волю, приховану в сором’язливій дитині. Це непокоїло.
— Я наказав вам чекати, і ви чекали, — сказав мені герцог Бронді. — Ви показали себе людиною честі. Сьогодні я присягнув вам на вірність. Чи приймете присягу моєї доньки стати вашою дружиною?
На краю якої прірви я балансував! Глянув Целеріті в очі. Вона не вагалася. Якби я ніколи не знав Моллі, то вважав би її прекрасною. Але, глянувши на неї, бачив лише те, чим вона не була. Я не міг віддати свого серця жодній іншій жінці, та ще й у такий час. Перевів погляд із Целеріті на її батька, вирішивши говорити твердо.
— Ви вшанували мене більшою честю, ніж я заслуговую, сір. Але, герцогу Бронді, усе так, як ви й казали. Часи лихі й непевні. З вами ваша донька в безпеці. Зі мною її чекатиме лише більша непевність. Те, про що ми тільки-но говорили, дехто міг би назвати зрадою. Я не можу дозволити, аби було казано, наче я взяв вашу доньку, щоб прив’язати вас до себе в цій сумнівній авантюрі, або ж щоб таке казано про вас. — Я змусив себе озирнутися на Целеріті, зустрітися з нею поглядом. — Дочка Бронді в більшій безпеці, ніж дружина Фітца Чівелрі. Доки моє становище не стане певнішим, я не можу брати на себе жодних зобов’язань, хоча маю до вас найвищу повагу, леді Целеріті. Я не герцог і навіть не лорд. Я той, ким мене й називають, — нешлюбний син принца. Доки не зможу сказати, що став кимсь більшим, доти не шукатиму дружини, не домагатимуся кохання жодної жінки.