Блазень різко озирнувся на Воллеса.
— Так, дуйте, сер Воллесе, дуйте міцно й гаряче. Нам узагалі не потрібен буде вогонь, ви жаром свого дихання виженете весь холод із кімнати.
Воллес так і сидів навпочіпки, але повернувся і глипнув на блазня крізь плече.
— Принеси дрова, добре? З цими полінами годі впоратися. Наче й займаються, але не горять, як слід. Мені потрібна гаряча вода, щоб приготувати королю його чай на сон.
— Щоб я приніс дрова? Дрова? Я дрова? Я не дрова, достойний Воллесе. Я не запалаю, хай скільки б ти сапав і дмухав. Сторожа! Гей, сторожа! Ходіть-но й принесіть дров, як ваша воля!
Блазень виплигнув зі свого місця за королем і стрибнув до виходу, де влаштував цілий спектакль із портьєрою, наче це були справжні двері. Нарешті висунув голову до коридору і знову голосно погукав вартових. За мить утягнув голову назад і повернувся в кімнату з пригніченою міною.
— Ні сторожі, ні дров. Бідний Воллес.
Серйозно придивився до Воллеса, що тим часом став на чотири, спершись на руки й коліна, і сердито розворушував вогонь.
— Може б, ти обернувся іншим боком, схилився до стерна, дмухнув як слід, і вогонь розгорівся б веселіше. Кормою вперед, щоб була добра тяга, бравий Воллесе.
Тут одна зі свічок у кімнаті зненацька виплюнула сині іскри. Усі, включно з блазнем, здригнулися від її сичання, а Воллес схопився на ноги. Досі я не сказав би, що він забобонний, але цього разу в його очах ненадовго спалахнуло щось дике. Легко було здогадатися, що цей знак дуже йому не подобається.
— Вогонь просто не горить, — заявив він, а тоді, наче усвідомивши значення сказаного, завмер із роззявленим ротом.
— І ми прокляті, — добродушно погодився блазень. Мала Розмері біля каміна підтягла коліна до підборіддя і роззирнулася довкола. Уся її сонність зникла.
— Чому немає вартових? — розгнівано спитав Воллес. Підійшов до виходу з кімнати й виглянув у коридор. — Усі смолоскипи горять синім!
Він утягнув голову до кімнати й дико озирнувся.
— Розмері! Біжи й поклич варту. Вони казали, що прийдуть одразу ж за нами.
Розмері заперечно похитала головою, не маючи охоти рушити з місця. Міцно обхопила руками коліна.
— Варта піде за нами? Ватра піде за нами? О, це заплутана тема! Чи вийде з варти ватра?
— Перестань уже торохтіти, — накинувся Воллес на блазня. — Йди за вартовими.
— Йти за вартовими? Спершу ти називаєш мене дровами, а тепер кажеш йти позаду за вартовими, як їхній песик. Ах! Ти, певне, маєш на думці палицю. Де палиця? — і блазень почав дзявкати, як шалений, та кружляти кімнатою, наче справді шукаючи кинуту палицю.
— Йди по вартових! — аж завив Воллес.
Тут твердим голосом озвалася королева:
— Блазню! Воллесе! Годі! Ви втомили нас своїми вибриками, а ти, Воллесе, налякав Розмері. Йди і приведи вартових, якщо ти так на цьому наполягаєш. Що ж до мене, я б хотіла трохи спокою. Я втомлена. Невдовзі піду спочивати.
— Моя королево, цієї ночі діється щось лихе, — уперся Воллес. Він обережно оглянувся. — Я не належу до людей, яких лякають випадкові знаки, але надто вже їх багато останнім часом, щоб не зважати на них. Піду по вартових, бо блазню отут бракує відваги…
— Він тут лебедить і плаче, аби прийшли вартові та стерегли його від дров, що не хочуть горіти, але це мені бракує відваги? Мені?
— Блазню, заспокойся, прошу. — Благальний тон королеви здавався щирим. — Воллесе, йди не по вартових, але просто по інші дрова. Нашому королю не потрібна ця метушня, він просто хоче відпочити. Йди вже. Йди.
Воллес неохоче топтався біля виходу, виразно не бажаючи наодинці змагатися із синім світлом у коридорі. Блазень вищирився до нього.
— Може, прийти й потримати тебе за ручку, бравий Воллесе?
Це врешті змусило Воллеса покинути кімнату. Коли його кроки стихли, блазень ще раз зиркнув у бік мого сховку. Це було недвозначним запрошенням.
— Моя королево, — квапливо сказав я, вийшовши з королівської спальні, а швидке зітхання було єдиною ознакою того, що я її злякав. — Якби ви хотіли піти спочити, ми з блазнем можемо вкласти короля в ліжко. Я знаю, що ви втомлені й цієї ночі хочете раніше лягти спати.