Відведи їх, моє серце! — Я слабко його відштовхнув і відчув, що він іде. Сльози далі текли мені по обличчі. Я намагався заспокоїтися. Моя рука впала на пояс короля. Я розплющив очі, змусив себе придивитися. Його ніж. Не якийсь усіяний самоцвітами стилет, а простий ніж. Такий кожен носить за поясом для своїх простих щоденних справ. Я глибоко вдихнув, а тоді витяг його з піхов. Поклав на коліна, глянув. Чесне вістря, сточене від багаторічного вжитку. Руків’я з оленячих рогів колись, мабуть, було різьблене, але досі від тертя об долоню геть вигладилося. Я легко провів пальцями і знайшов те, чого не могли побачити очі. Знак Год. Майстриня зброї зробила цей ніж для свого короля. І він добре з нього користав.
На затиллі моєї свідомості лоскітно заворушилися спогади. «Ми знаряддя», — казав мені Чейд. Я був знаряддям, яке він викував для короля. Король глянув на мене й завагався. Що я з тобою зробив? Я не вагався. Я королівський убивця. У всіх значеннях слова. Але я послужу йому, як це й задумав. Востаннє.
Хтось присів біля мене. Чейд. Я поволі повернув голову і глянув на нього.
— Насіння каррісу, — сказав він мені. — Ніколи було заварювати кору. Ходи. Дозволь, я сховаю й тебе.
— Ні, — я взяв тістечко з насінням каррісу, заліпленим медом. Вклав його ціле в рот і жував, розкушуючи зубами зернята, щоб повністю вивільнити їхню силу. Ковтнув.
— Іди, — наказав я йому. — У мене своє завдання, у тебе своє. Барріч чекає. Невдовзі піднімуть тривогу. Швидко забирай королеву, доки маєш іще шанси випередити погоню. А я подбаю, щоб вони були зайняті.
Він відпустив мене.
— Бувай, хлопче, — незугарно сказав він і нахилився, щоб поцілувати мене в чоло. Це було прощання. Він не сподівався побачити мене живим.
Та й я теж.
Він залишив мене самого, а я, перш ніж почути скреготання каменя об камінь, відчув дію насіння каррісу. Я вживав уже його раніше, під час Весняного свята, коли всі це роблять. Маленька дрібка на солодкому тістечку змушує голову весело паморочитися. Барріч попереджав мене, що деякі нечесні баришники кіньми додають своїм підопічним олію каррісу до зерна, щоб виграти скачки або добре продати хворого коня. Також перестерігав, що такий кінь ніколи вже не буде тією ж твариною, що й раніше. Якщо виживе. Я знав, що Чейд його вживає час від часу, і бачив, як він падає каменем, коли дія каррісу припиняється. І все-таки не вагався. Мабуть, — блискавкою спалахнула думка, — мабуть, Барріч мав рацію щодо мене. Екстаз Скіллу або ж шалений запал і азарт битви. Я глузував із самознищення чи прагнув його? Та недовго цим переймався. Насіння каррісу взяло наді мною владу. Мої сили виросли вдесятеро, а серце злетіло, наче орел. Я схопився на ноги. Рушив до дверей, а тоді повернувся.
Я схилився на коліна перед моїм мертвим королем. Підняв його ножа, торкнувся свого чола й поклявся йому:
— Це лезо звершить вашу помсту.
Поцілував йому руку й залишив його біля вогнища.
Якщо сині іскри свічок дратували, то блакитний блиск смолоскипів у коридорі справляв враження потойбічного світу. Це було наче дивитися вниз, крізь тиху глибоку воду. Я побіг коридором, посміюючись сам до себе. Тоді почув гамір, а пискливий голос Воллеса перекривав усі інші.
— Блакитне полум’я і Рябий чоловік! — верещав він.
Минуло менше часу, ніж я думав, а зараз час і взагалі зупинився, чекаючи мене. Я, легкий, як вітер, летів коридором. Знайшов двері, які розчинилися, і прослизнув усередину. Чекав. Їм зайняло вічність, щоб піднятися сходами, і ще більше, аби проминути мої двері. Я дозволив їм дістатися королівських покоїв, а почувши крики тривоги, вискочив зі своєї криївки й побіг сходами.
Хтось кричав за мною, але ніхто не погнався. Я був уже на найнижчому сходовому майданчику, коли хтось нарешті наказав мене піймати. Я голосно розреготався. Спробуйте! Оленячий замок був лабіринтом із доріг і переходів, а достеменно знав їх лише хлопець, що тут виріс. Я знав, куди йду, але моя дорога не була прямою. Біг, наче лис, ненадовго з’явившись у Великій залі, промчавши по бруківці двірських пралень, перелякавши кухарку своїм блискавичним ривком крізь кухню. І постійно, постійно бліді пальці Скіллу шарпали й торкалися мене, геть не знаючи, що я йду, йду, мої дорогенькі, йду до вас.
Гален, народжений і вихований у Ферроу, завжди ненавидів море. Думаю, що він його боявся, тож його кімната містилася у тій частині Твердині, що виходила на гори. Наскільки я чув, після його смерті там виникла його святиня. Серена присвоїла собі його спальню, але вітальня стала місцем зустрічі групи Скіллу. Я ніколи не бував у його кімнатах, але знав туди дорогу. Помчав угору сходами, наче стріла в польоті, пробіг коридором повз пару, сплетену в палких обіймах, і зупинився перед тяжкими дверима, оббитими залізом. Але навіть найміцніші двері, якщо вони не на засуві, не становлять собою жодної перепони, отож за мить легко відчинилися від мого дотику.