При високому столі півколом розставлено крісла. Посередині палала товста свічка. «Для зосередження», — здогадався я. Лише два крісла були зайняті. Джастін і Серена сиділи поруч, сплівши руки, заплющивши очі, відкинувши голови назад у трудах Скіллу. Вілла не було. Я сподівався знайти тут і його.
За одну коротку мить я побачив їхні обличчя. На них виблискували краплинку поту, а мені полестило, що вони доклали стільки зусиль, намагаючись розбити мої стіни. Кривили губи в легких посмішках, опираючись екстазу скіллера, зосереджуючись на об’єкті, а не на втісі від погоні. Я не вагався.
— Несподіванка! — тихо промовив я. Рвонув голову Серени назад і провів вістрям королівського ножа по її відкритій горлянці. Вона один раз здригнулася, і я дозволив їй упасти на підлогу. Було дуже багато крові.
Джастін з вереском схопився на ноги, і я приготувався відбити його напад. Але він мене ошукав. З писком утік у коридор, і я кинувся за ним з ножем у руці. Він вищав, як свиня, і був несамовито швидким. Жодних лисячих штучок, біг найкоротшою дорогою до Великої зали й верещав, на замовкаючи ні на мить. Я сміявся на бігу. Навіть зараз, у спогадах, це здається мені неймовірним, але годі це заперечити. Невже він сподівався, що Регал оголить меча, щоб його захистити? Невже, убивши мого короля, він думав, наче щось у світі стане між мною і ним?
У Великій залі музиканти грали, а люди танцювали, але з’явисько Джастіна поклало цьому край. Я вже настільки його наздогнав, що нас розділяло кілька кроків, коли він урізався в один із заставлених столів. Люди, вражені його появою, стояли нерухомо, а я тим часом кинувся до нього й потягнув униз. Устиг із півдюжини разів устромити ніж йому в спину, перш ніж хтось здогадався втрутитися. Коли Регалові стражники з Ферроу кинулися до мене, я жбурнув у них його тіло, що билося в останніх конвульсіях, помітив стіл у себе за спиною і вистрибнув на нього. Підняв вістря, з якого крапала кров.
— Ніж короля! — гукнув я їм і показав його всім довкола. — Він узяв кров помсти за смерть короля! Це все!
— Він здурів! — закричав хтось. — Збожеволів через смерть Веріті!
— Шрюд! — я ридав від люті. — Шрюд цього вечора став жертвою зради!
Регалові внутріземські стражники хвилею покотилися до мого стола. Я не думав, що їх так багато. Спільними зусиллями ми звалилися на підлогу разом з їжею та посудом. Люди кричали, багато хто пхався вперед, щоб краще роздивитися, тимчасом як інші перелякано тікали. Год могла б мною пишатися. Озброєний лише запоясним ножем, я стримував натиск трьох людей з короткими мечами. Танцював, стрибав, звивався в піруетах. Я був надто швидким для них, а порізи, яких вони мені завдавали, не викликали в мене болю. Завдав добрячих ударів двом з них, бо вони не сподівалися, що я зважуся настільки наблизитися, аби це зробити.
Хтось у натовпі позаду закричав:
— До зброї! До бастарда! Вони вбивають Фітца Чівелрі!
Почалася бійка, але я не бачив, хто в ній змагається, та й не звертав на неї уваги. Проколов руку одного зі стражників, і він випустив клинок.
— Шрюд! — хтось перекричав увесь галас. — Короля Шрюда вбито!
У ту другу бійку втяглася вже сила людей. Я лише чув її, але дивитися не міг. Почув чергове падіння стола на підлогу і крик у приміщенні. Тоді туди вбігла власна варта Оленячого замку. Я почув голос Керфа, що заглушив загальний шум:
— Розділіть їх! Наляжте на них! Не дозвольте кровопролиття у королівських палатах!
Я бачив, як моїх супротивників оточили, бачив, як Блейд задумливо на мене дивиться, а тоді почув, як він гукнув через плече:
— Це Фітц Чівелрі! Вони намагаються вбити Фітца!
— Розділіть їх! Роззбройте їх! — Керф ударив головою одного з Регалових вартовців, зваливши його на землю. Я бачив, як позаду нього солдати Оленячого замку вибивали зброю з рук Регалових стражників, вимагаючи сховати мечі. У мене з’явилася можливість перевести дух, і я не міг відірвати погляду від власних змагань та роздивитися, що досі вже воює дуже багато людей і далеко не всі з них солдати. Серед гостей почалася бійка навкулачки. Схоже, що це вже був справжній бунт. Блейд, один з наших гвардійців, став між двома моїми супротивниками і вклав їх на підлогу. Стрибнув уперед і став переді мною.
— Блейде! — радісно привітав я його, вважаючи спільником. Тоді, помітивши, що він наготувався до оборони, сказав: