Розділ 31
Катування
Однак ніщо не могло вдовольнити Свавільну принцесу та змусити її не їхати полювати верхи на Плямистому жеребці. Усі дами принцеси застерігали її, але вона відвернулася і не слухала їх. Усі панове її попереджали, але вона глузувала з їхніх побоювань. Навіть стайничий намагався її відмовити, кажучи: «Леді принцесо, цього жеребця слід умертвити у крові та вогні, бо вчив його Хитрун о’Віттер, і йому єдиному він вірний». Принцеса розгнівалася і сказала: «Хіба ж це не мої стайні і не мої коні, і чи ж я не можу вибрати, на якому з них їздити?» Тоді всі скорилися її впертій вдачі, а вона наказала, щоб Плямистого жеребця осідлано для полювання.
Отак вони поїхали з гучним гавканням собак та з тріпотінням барвистих хоруговок. А Плямистий жеребець добре ніс її, і поніс полем, далеко випередивши всіх, аж нарешті вона цілковито зникла з очей інших мисливців. Тоді, коли Свавільна принцеса була вже дуже далеко, на узгір’ях, під зеленими деревами, Плямистий жеребець заніс її туди, де вона загубилася й чула собаче гавкання, як відлуння між пагорбами. Зрештою вона зупинилася біля струмка, щоб напитися холодної води, але, коли відвернулася, Плямистий жеребець зник, а на його місці стояв Хитрун о’Віттер, такий самий плямистий, як і його кінь-віттер. А тоді він був з нею, як огир з кобилою, і, перш ніж змінився рік, вона почула, що тяжка від дитини. Коли ж ті, що були при пологах, побачили немовля, геть-усе в плямах на обличчі та плечах, то голосно залементували від страху. Як побачила його Свавільна принцеса, то скрикнула і сконала у крові та соромі з того, що народила дитину Хитруна о’Віттера. Отак народився принц П’єбальд Плямистий, у крові та соромі, і саме це приніс він із собою на світ.
Легенда про Плямистого принца
Тінь ґрат танцювала під світлом Регалового смолоскипа. Якийсь час я бездумно й безнадійно придивлявся до цього танцю. Усвідомлення близької смерті змусило мене заціпеніти. Поступово мій мозок знову запрацював, але безладно. Що хотів сказати мені Чейд? Без свого коня, але що саме Регал знав про коней? Він знав мету її подорожі? Як Баррічу вдалося уникнути викриття? І чи вдалося? Чи не зустрінуся я з ним у катівні? Чи знає Регал, що Пейшенс причетна до плану втечі? Якби знав, чи вдовольниться лише тим, що покине її в Оленячому замку, чи відомстить у якийсь пряміший спосіб? Коли прийдуть по мене, чи маю я битися?
Ні. Я піду з гідністю. Ні. Я вб’ю голими руками якомога більше його внутріземських цуциків. Ні. Я піду спокійно й чекатиму змоги розправитися з Регалом. Знав, що він буде там, аби побачити, як я помираю. А як же моя обіцянка Шрюдові не вбивати нікого з його людей? Вона вже мене не зв’язує. Чи ні? Мене вже ніхто не врятує. Нічого навіть гадати, чи Чейд вдасться до якихсь дій, чи Пейшенс узагалі зможе щось зробити. Чи Регал, тортурами змусивши мене зізнатися, залишить мене живим, аби повісити й четвертувати перед усіма? Звичайно, що так. Навіщо відмовляти собі у такій насолоді? Чи Пейшенс прийде подивитися, як я помираю? Сподівався, що ні. Може, Лейсі відмовить її від цього. Я відкинув своє життя, пожертвував усім — і даремно. Але принаймні вбив Серену та Джастіна. Чи воно того вартувало? Чи моя королева взагалі втекла, чи схована десь у мурах замку? Чи саме це хотів мені сказати Чейд? Ні. Мій мозок гріб між думок і борюкався з ними, наче щур, що впав у бочку з дощівкою. Я прагнув із кимсь порозмовляти, байдуже з ким. Змусив себе до спокою, до раціонального мислення і нарешті знайшов, за що вхопитися. Нічноокий. Нічноокий сказав мені, що забрав їх і відвів до Барріча.
Мій брате? — потягнувся я до Нічноокого.
Я тут. Я завжди тут.
Розкажи мені про ту ніч?
Яку ніч?
Ту ніч, коли ти відвів людей із Твердині до Серця зграї.
Ах, — я відчув його зусилля. Його шляхи були вовчими шляхами. Що зроблено, те зроблено, та й годі. Він не планував далі наступного полювання, майже нічого не згадував про події місячної чи річної давнини, якщо вони прямо не стосувалися його власного виживання. У пам’яті в нього збереглася клітка, з якої я його визволив, але те, де полював чотири дні тому, було для нього втраченим. Він пам’ятав істотні для себе речі: добре стоптану кролячу стежку, струмок, що не замерзав, але конкретні деталі, як, наприклад, число кроликів, убитих ним три дні тому, викидав із голови. Я стримав віддих, сподіваючись, що він дасть мені надію.
Я відвів їх усіх до Серця зграї. Хотів би, щоб ти був тут. У мене в губі голка дикобраза. Я не можу її витягти. Боляче.