А звідки вона в тебе? — У глибині душі я мусив усміхнутися. Він добре знав, що не варто його чіпати, а таки не міг утримати від спокуси вполювати товсту тварину.
Це не смішно.
Я знаю. — Це справді не смішно. Ця паскудна голка залазить усе глибше, а рана від неї постійно гноїться. Може так йому зашкодити, що не дасть полювати. Я звернув усю свою увагу на його проблему. Доки я її не розв’яжу, він не зможе зосередитися ні на чому іншому. — Серце зграї витяг би її тобі, якби ти гарненько попросив. Можеш йому довіряти.
Він штовхнув мене, коли я до нього заговорив. Але потім він заговорив до мене.
Заговорив?
Повільний процес мислення.
Тієї ночі. Коли я вів їх. Він сказав мені: «Приведи їх сюди, до мене, а не до лисячого місця».
Намалюй мені місце, куди ти пішов.
Це було для нього складнішим. І хоч з натугою, та він усе-таки згадав узбіччя дороги, під снігопадом, безлюдне, якщо не зважати на Барріча. Той їхав верхи на Рудді та вів за собою Сажку. Я побачив Самицю і Непахучого, як він про них думав. Чейда він добре пам’ятав, головно завдяки жирній яловичій кості, яку той кинув Нічноокому на прощання.
Вони розмовляли між собою?
Аж забагато. Коли я їх залишив, вони гавкали одне до одного.
Хоч як я намагався, він і справді не міг більше нічого мені сказати. Але й цього було достатньо, аби я зрозумів, що в останню мить плани нагло змінилися. Дивно. Я готовий був віддати життя за Кеттрікен, але, чесно зізнатися, не був певний, чи готовий віддати їй свого коня. Тоді згадав, що, найімовірніше, уже ніколи не їхатиму верхи, окрім того коня, що завезе мене до дерева повішеників. Принаймні Сажка пішла з кимсь, кого я любив. І Рудді. Чому двоє цих коней? І чому тільки двоє? Чи Барріч не зумів вивести інших зі стайні? Чи тому він не поїхав?
Голка болить, — нагадав мені Нічноокий. — Я не можу їсти від болю.
Я хотів би тобі допомогти, але не можу. Ти мусиш попросити Серце зграї.
А ти не можеш його попросити, щоб він це зробив? Він постійно мене відштовхує.
Я не можу розмовляти з ним так, як розмовляємо ми. І він надто далеко, щоб я до нього догавкався.
То я спробую, — з ваганням сказав Нічноокий.
Я дозволив йому піти. Питав себе, чи не варто пояснити йому моє становище. І вирішив не робити цього. Він нічого не зможе зробити, це лише його засмутить. Нічноокий міг сказати Баррічу, що я його послав, Барріч знатиме, що я ще живий. Я не міг передати йому нічого іншого, чого б він ще не знав.
Минав довгий і повільний час. Я міряв його тими нечисленними методами, які були мені доступні. Регалів смолоскип догорів. Змінилася варта. Хтось підійшов і просунув їжу та воду мені під двері. Я про це не просив. Гадав, чи не означало це, що від останньої трапези минуло надто багато часу. Знову змінилася варта. Це була балакуча пара, чоловік і жінка. Але вони розмовляли тихо, а все, що я чув, — це бурмотіння і сміх. Схоже було на якесь грубувате залицяння. Його перервав чийсь прихід.
Приязна балачка раптом припинилася. Їй на зміну прийшло притишене бурмотіння з дуже шанобливою інтонацією. Мій шлунок скрутився від холоду. Я тихо підвівся і підкрався до дверей. Виглянув крізь двері до сторожового поста.
Він ішов уздовж коридору, наче тінь. Безшумно. Не те, щоб ховався. Був настільки непомітним, що йому й не доводилося докладати для цього якихось зусиль. Це був Скілл, якого я ніколи раніше не бачив. Коли Вілл зупинився під дверима і глянув на мене, я відчув, що волосся на карку стає мені дибки. Він не озивався, а я не посмів цього зробити. Навіть те, що я на нього дивився, вже надміру мене відкривало. Та все-таки я боявся відвернутися. Скілл мерехтів довкола нього, як аура свідомості. Я глибоко скулився всередині себе, згорнувшись якомога тугіше, прибираючи досередини все, що відчував і думав, змикаючи стіни так швидко, як тільки міг, але усвідомлюючи, що навіть вони надто багато розповідали про мене. Навіть мої захисні механізми були способом прочитати мене. Хоча мій рот і горло пересохли від страху, все ж таки з’явилося одне питання. Де він був досі? Що для Регала було таким важливим, що він доручив це Віллу, замість використати його для здобування корони?
Білий корабель.
Ця відповідь прийшла до мене зсередини і спиралася на такі глибокі асоціації, що я не міг витягти їх назовні, але в цьому не сумнівався. Глянув на нього, міркуючи про його зв’язок із білим кораблем. Він насупився. Я відчув зростання напруження між нами, натиск Скіллом на мої межі. Він не дряпав і не шарпав мене, як це робили Серена і Джастін. Я радше міг би це порівняти зі схрещенням клинків, коли випробовують силу атаки противника. Намагався збалансувати його натиск, знаючи, що, коли схитнуся, коли не втримаю його бодай на мить, він прослизне крізь мою оборону і проколе мою душу. Його очі розширилися, і, мені на подив, у них з’явився розгублений вираз. Але на зміну цій непевній міні прийшла посмішка така ж привітна, як вищир акулячої пащі.