— Ах, — зітхнув він. Здавався задоволеним. Відступив від моїх дверей, потягнувся, наче лінивий кіт. — Вони тебе недооцінили. Я не зроблю цієї помилки. Що ж, я знаю, які переваги дає тобі те, що твій противник тебе недооцінює.
Тоді він пішов, ні швидко, ні повільно, але так, як дим розпливається на вітрі. Щойно був тут — і зненацька зник.
Після його відходу я повернувся до своєї лави й сів. Набрав повні груди повітря і глибоко зітхнув, щоб стримати внутрішнє дрижання, яке все ще мене не відпускало. Я відчував, що пройшов випробування і витримав, принаймні цього разу. Сперся об холодну кам’яну стіну і ще раз глянув на двері.
Віллові напівпримружені очі свердлили мене.
Я схопився так різко, що струп на моїй пораненій нозі наново розкрився. Глянув на дверне віконце. Нікого. Він пішов. Моє серце калатало, я змусив себе підійти до віконця й виглянути з нього. Не було там нікого, кого міг би побачити. Він пішов. Але я не міг повірити, що його нема.
Я знову поволікся до своєї лави й сів, загорнувшись у плащ Бронді. Дивився на віконце, шукаючи руху, якоїсь зміни у тьмяному світлі смолоскипів на посту, чогось, що вказувало б, що Вілл чаїться за дверима. Там не було нікого. Я прагнув розвідати і Вітом, і Скіллом, аби перевірити, чи зможу там його почути. Але не посмів. Я не міг ризикнути вилазкою зсередини себе, не відкривши цим дороги іншим.
Я поставив захист на своїх думках, а затим через кілька хвилин перебудував його. Що більше зусиль докладав, аби заспокоїтися, то вище здіймалася хвиля моєї паніки. Я боявся фізичних тортур. Тепер холодний піт страху спливав мені по ребрах і щоках, коли обдумував усе, що міг зробити зі мною Вілл, прорвавшись крізь мої мури. Тільки-но він увійде в мою свідомість, я постану перед усіма герцогами й детально розповім, як убив короля Шрюда. Регал вигадав для мене щось гірше за саму тільки смерть. Я міг піти на смерть, сам себе назвавши боягузом і зрадником. Повзатиму Регалові в ногах, благаючи прощення.
Думаю, що той час, який минав, був ніччю. Я майже не спав, лише дрімав і прокидався, побачивши уві сні очі в моєму віконці. Не посмів навіть потягтися до Нічноокого по розраду і сподівався, що він не спробує дістатися до мене думками. Я вирвався з такої дрімоти, коли мені здалося, що почув кроки в коридорі. Очі були як засипані піском, голова боліла від напруження, а м’язи від нього зав’язалися вузлами. Я зостався на лавці, де й був, зібравши кожну крихту сили, яка в мене залишилася.
Двері розчинилися. Вартовий просунув смолоскип усередину камери, а тоді обережно ввійшов сам. Слідом за ним йшли два інші вартові.
— Ти. Встати! — буркнув той, що зі смолоскипом. Мав акцент Ферроу.
Я не бачив сенсу опиратися. Встав, дозволивши плащу Бронді впасти на лаву. Проводир зробив короткий жест, і я опинився між двома вартовими. Назовні, за камерою, чекало четверо інших. Регал не ризикував. Я не знав жодного з них. Усі носили кольори варти Регала. Я міг прочитати віддані їм накази з виразу їхніх облич. Я не дав їм анінайменшого приводу для насилля. Вони повели мене короткою дорогою вздовж коридору, повз спорожнілий вартовий пост, до більшої кімнати, що колись була вартівнею. Там не було жодних меблів, окрім зручного крісла. Кожна підставка могла похвалитися запаленим смолоскипом, тож було там так ясно, аж болісно для моїх одвиклих від світла очей. Вартові залишили мене стояти посеред кімнати і приєдналися до інших, що були під стіною. Більше за звичкою, ніж із надії, я оцінив свою ситуацію. Нарахував чотирнадцять вартовців. Цього, безперечно, було забагато навіть для мене. Обоє дверей до кімнати були зачинені. Ми чекали.
Чекання, коли ти стоїш у яскраво освітленій кімнаті, оточений ворожими людьми, може бути розцінене як форма катувань. Я намагався стояти тихо, щоб непомітно переносити тягар тіла з ноги на ногу. Швидко втомився. Тривожним було відкриття, як скоро ослабили мене голод і бездіяльність. Я почув майже полегшення, коли двері нарешті розчинилися. Увійшов Регал, а тоді Вілл, який тихо з ним сперечався: