Я не міг зрозуміти, чого він хоче і що мені слід зробити.
Я знову і знову пояснював йому, що я ув’язнений, що моє тіло у клітці, так як він був колись ув’язнений у клітці. Моя свідомість могла піти з ним, принаймні на якийсь час, але я сам не міг цього зробити, хай як наполегливо Нічноокий би мене умовляв. Він щоразу відповідав, що розуміє мене, але я його не розумію. А тоді все починалося спочатку.
Я відчув, що він намагається бути терплячим.
Ти мусиш піти зі мною. Зовсім. До того, як вони прийдуть будити тебе.
Я не можу. Моє тіло замкнене у клітці.
Залиш його, — різко сказав він. — Відпусти!
Що?
Залиш його, відпусти його, ходи зі мною.
Ти маєш на увазі — померти? З’їсти отруту?
Тільки якщо мусиш. Але зроби це зараз, швидко, доки вони ще більше тебе не побили. Залиш його, і пішли зі мною. Відпусти його. Ти вже раз так зробив. Пам’ятаєш?
Зусилля, докладені, щоб зрозуміти його слова, змусили мене усвідомити наш зв’язок. Пробився біль мого потрощеного тіла й почав мене мордувати. Десь я ціпенів від холоду і страждав від болю. Десь кожен подих віддавався уколом мені в ребра. Я відсунувся від цього й повернувся до дужого міцного вовчого тіла.
Так добре, так добре. Просто залиш це. Зараз. Відпусти його. Просто відпусти.
Несподівано я зрозумів, чого він від мене хоче. Не знав достеменно, як це зробити, і не був певний, що зможу. Згадав, що колись і справді відпустив своє тіло й залишив його під наглядом Нічноокого. Лише для того, щоб через кілька годин прокинутися поруч із Моллі. Але я не дуже добре знав, як це зробив. І це було інакше. Я залишив вовка, щоб він мене стеріг, а сам кудись пішов, хай де б це було. Цього разу він хотів, щоб я силоміць звільнив свою свідомість від тіла. З власної волі розв’язав вузол, що приковує розум до плоті. Навіть якби я міг збагнути, як це зробити, то не був би певним, чи хочу цього.
«Просто ляж і помри». Так сказав мені Барріч.
Так. Правильно. Помри, якщо мусиш, але йди зі мною.
І зненацька я вирішив. Довіра. Довіритися Баррічу, довіритися вовкові. Що я втрачаю?
Я глибоко вдихнув, внутрішньо збираючись, наче перед стрибком у глибоку воду.
Ні. Ні, просто відпусти.
Я відпускаю. Я відпускаю.
Я навпомацки шукав те, що в’язало мене з тілом. Уповільнив дихання, змусив серце битися тихіше. Відкинув відчуття болю, холоду, скованості. Утік від усього цього глибоко в себе.
Ні! Ні! — завив від розпачу Нічноокий. — До мене! Ходи до мене, відпусти це, ходи до мене!
Але вже чути було звуки кроків і неясний гамір голосів. Мене пронизало тремтіння страху, і я мимоволі щільніше закутався у плащ Бронді. Одне око трохи розплющилося. Я побачив ту саму тьмяно освітлену камеру, те саме маленьке заґратоване віконце. У моїй глибині — нутряний холодний біль, щось підступніше за голод. Вони не поламали мені костей, але щось усередині мене розірвалося. Я знав це.
Ти повернувся до клітки! — у відчаї закричав Нічноокий. — Залиш це! Залиш своє тіло й ходи до мене!
Надто пізно, — прошепотів я. — Тікай, тікай. Не діли це зі мною.
Хіба ж ми не зграя? — Розпач, тремкий, як протяжне вовче виття.
Вони вже біля моїх дверей, уже відчиняють їх. Страх стис мене у своїх щелепах і потрусив мною. Я ледь не підніс свого манжета до рота й не зжував клубочка в рукаві. Натомість затис у кулаку паперовий пакетик і твердо постановив забути про нього.
Той самий чоловік зі смолоскипом, ті самі двоє вартових. Той самий наказ.
— Ти. Встати.
Я відкинув плащ Бронді. Один з вартових ще зберіг достатньо людяності, аби збліднути від побаченого. Двоє інших були незворушними. Коли я не зміг підвестися достатньо швидко, щоб їх задовольнити, один з них ухопив мене за плече й різко підняв на ноги. Я безсловесно крикнув від болю, нічим не міг цьому зарадити. Ця реакція змусила мене затремтіти від страху. Якщо я не зможу стриматися від крику, то як зумію захиститися від Вілла?
Вони забрали мене з камери й повели коридором. Годі сказати, щоб я йшов. За ніч усі мої синці розлилися і набрякли. Від побоїв знову розкрилися завдані мечем рани на правому передпліччі та на стегні. Біль від них теж відновився. Біль став тепер моїм повітрям. Я йшов крізь нього, вдихав його й видихав із себе. У центрі вартівні хтось мене штовхнув, і я впав. Лежав на підлозі, на боці. Не бачив сенсу намагатися підвестися: у мене не було гордості, яку я мусив рятувати. Хай краще вони думають, що я не можу стояти. Наскільки зумів, заспокоївся і зібрав ті рештки сил, які ще мені залишалися. Поволі, насилу очистив думки й почав ставити захист на свідомість. Раз за разом, крізь туман болю, я вище здіймав стіни Скіллу, випробовував їх, зміцнював, зачинявся за ними. Я маю стерегти стіни свого розуму, а не плоть свого тіла. Люди довкола мене стали під стінами. Човгали ногами й тихо перемовлялися, чекаючи. Я майже не помічав їх. Мій світ зводився до моїх стін і мого болю.