— Як ви бачите, він живий. Я б його облишив на день, Ваша Величносте. Сумніваюся, чи до завтра він зуміє відповісти на дальші ваші питання. Він лише зомліє вам тут.
Спокійна фахова оцінка. Хто б це не був, він знову опустив мене на підлогу і вийшов.
Мною струснув спазм. Наближається напад. Добре, що Вілл зник. Я не думав, що зумію втримати стіну під час нападу.
— Ох, то заберіть його, — це Регал, розчарований і знеохочений. — Сьогодні я лише згаяв час.
Коли він підводився, ніжки його крісла човгнули об підлогу. Я чув гупання Регалових чобіт об кам’яну долівку. Він вийшов.
Хтось ухопив мене за сорочку й різко підняв на ноги. Я не міг навіть скрикнути від болю.
— Дурна гівняна купа, — пробурмотів він до мене. — Ти ліпше не вмирай. Я не збираюся покуштувати батога через твою смерть.
— То ж ти його настрашив, Верде, — зареготався хтось. — І що ти з ним зробиш, як він помре?
— Стули пельку. Це твою дупу скрешуть до кості, так само, як і мою. Давай, забираємо його звідси, а тоді приберемо.
Камера. Її гола стіна. Мене залишили на долівці, далеко від дверей. Чомусь це здалося мені несправедливим. Я мав би докласти неабияких зусиль, щоб перевернутися та перевірити, чи залишили для мене води.
Ні. Це надто велика проблема.
Тепер ти йдеш?
Я справді хочу, Нічноокий. Але не знаю, як.
Змінювачу. Змінювачу! Мій брате! Змінювачу.
Що таке?
Ти так довго мовчав. Ми вже йдемо?
Я… мовчав?
Так. Я думав, що ти помер, замість прийти до мене. Я не міг до тебе дістатися.
Мабуть, напад. Я не знав, що він стався. Але тепер я тут, Нічноокий. Тепер я тут.
То ходи до мене. Поспіши, щоб устигнути, доки помреш.
Хвилинку. Давай упевнимося.
Я намагався вигадати причину, чого б цього не робити. Знав, що було таких кілька, але не міг згадати жодної. Він назвав мене Змінювачем. Мій вовк назвав мене так, тимчасом як Блазень і Чейд називали каталізатором. Ну й гаразд. Час змінити стан справ для Регала. Останньою річчю, яку я міг зробити, було впевнитися, що помру до того, як Регал мене зламає. Як маю втонути, то краще зроблю це наодинці. Жодні мої слова не потягнуть на дно нікого іншого. Я сподівався, що герцоги вимагатимуть показати їм моє тіло.
Зайняло багато часу, доки я зумів підняти руку з долівки й перенести її на груди. Губи розбиті й опухлі, ясна зубів боліли. Але я приклав до рота манжет сорочки і знайшов усередині тканини маленьку грудочку, загорнуту в листя. Закусив її настільки сильно, наскільки міг, а тоді смоктав. За хвилину відчув у роті смак карріму. Він не був неприємним. Різким. Коли зілля приглушило біль у роті, я міг жувати сильніше. По-дурному намагався стерегтися голки дикобраза. Не хотів, щоб вона проколола мені губу.
Це й справді боляче.
Я знаю, Нічноокий.
Ходи до мене.
Я намагаюся. Дай мені трохи часу.
Як покинути своє тіло? Я намагався не зважати на нього, усвідомлювати себе лише як Нічноокого. Гострий нюх. Я лежу на боці та ретельно жую грудку снігу, що застрягла між пальцями. Відчуваю смак снігу і власної лапи, коли скубаю та вилизую її. Піднімаю погляд. Сутеніє. Невдовзі настане добрий час для полювання. Я встав, струснувся.
Усе правильно, — підбадьорював мене Нічноокий.
Але зоставалася ще нитка, дрібне усвідомлення закляклого й болючого тіла на холодній кам’яній підлозі. Сама думка про нього зробила його реальнішим. По ньому пробігло дрижання, стрясаючи кістками та зубами. Надходить напад. Цього разу сильний.
Зненацька все стало дуже простим. Такий легкий вибір. Залишити те тіло для цього. Зрештою, воно вже недобре працює. Застрягло у клітці. Безглуздо чіплятися за нього. Безглуздо бути людиною.
Я тут.
Я знаю. Пішли полювати.
І ми пішли.
Розділ 33
Вовчі дні
Вправа для концентрації проста. Перестань думати про те, що маєш робити. Перестань думати про те, що робив тільки-но. Тоді перестань думати про те, щоб перестати думати про це все. Тоді знайдеш Тепер, час, що тягнеться цілу вічність і насправді є єдиним часом. Тоді, у цьому місці, ти нарешті здобудеш час, аби бути собою.
Існує чистота життя, яку можна осягнути, коли тільки й робиш, що полюєш, їси і спиш. Урешті-решт нічого іншого ніхто й не потребує. Ми бігали самі, ми, вовки, і нам нічого не бракувало. Не прагнули оленини, якщо з’являвся кролик, і не шкодували здобичі крукам, коли вони прилітали, щоб підібрати за нами рештки. Інколи ми згадували інший час та інше життя. Коли це робили, то міркували, що ж у цьому всьому було таким важливим. Ми не вбивали того, чого не могли з’їсти, і не їли того, чого не могли вбити. Сутінки і світанки були найкращим часом для полювання, а інші часи добре годилися для сну. Окрім цього, час не мав жодного значення.