Для вовків, так само, як і для собак, життя є коротшим, ніж для людей, якщо міряти його кількістю днів та змін пір року. Але у два роки вовчук робить усе, що й доросла людина. Сягає повноти своєї сили і зросту, вчиться всього, що йому потрібно, аби бути мисливцем, вожаком чи мати пару. Свічка його життя горить швидше і яскравіше, ніж свічка людини. За десять років він виконує все те, на що людині потрібно вп’ятеро чи й ушестеро довше. Вовчий рік триває стільки ж, що й десять літ для людини. Час не є скупцем, якщо живеш лише в сучасному.
Отак ми знали ночі та дні, голод і насичення. Дикі радощі та несподіванки. Піймати мишу, підкинути її і зробити це блискавично. Це добре. Або ж зігнати кролика, гнатися за ним, доки він кидатиметься вбік та кружлятиме, а тоді зненацька збільшити кроки й ухопити його у лавині снігу та хутра. Тріск, з яким ламаєш йому шию, а тоді ліниво їсти, розірвати живіт і обнюхати гарячі нутрощі, потім товсте м’ясо озадку, легке хрупання хребтиною. Пересит і сон. Тоді пробудження, щоб знову полювати.
Женемося за ланню по кризі ставка, знаючи, що не можемо її вбити, але втішаючись полюванням. Вона біжить льодом навпростець, а ми кружляємо, кружляємо, кружляємо без кінця, тимчасом як та б’є копитами об лід і, врешті, вибирається на тверду землю, надто втомлена, щоб уникнути зубів, які перекушують їй сухожилля, ікл, що поблизу її горлянки. Їмо досита, не раз, а двічі, відгризаючи м’ясо від туші. Шторм, дощ зі снігом женуть нас до лігва. Спимо в затишку, заривши носа у хвіст, а вітер надворі кидає крижаний дощ і сніг. Пробудження, бліде денне світло просочується крізь шар снігу. Викопуємося назовні, щоб понюхати ясний зимовий день, який саме гасне. На туші лані все ще зосталося м’ясо, замерзле, червоне й солодке, достатньо викопати його з-під снігу. Що може бути приємнішим, ніж знати, що на тебе чекає м’ясо?
Прийди.
Ми зупиняємося. Ні, м’ясо чекає. Риссю біжимо далі.
Прийди. Прийди до мене. Я маю для тебе м’ясо.
Ми вже маємо м’ясо. І ближче.
Нічноокий. Змінювачу. Серце зграї вас кличе.
Ми знову зупиняємося. Струшуємося всім тілом. Це незручно. Що для нас Серце зграї? Він не у зграї. Він нас штовхає. У нас є м’ясо ближче. Це вирішує. Ми йдемо до берега ставка. Тут. Десь тут. Розкопати сніг і знайти її. Надлітають ворони, стежать за нами, чекають, коли ми закінчимо.
Нічноокий. Змінювачу. Йди. Йди негайно. Скоро буде запізно.
М’ясо замерзле, хрумке та червоне. Відвернути голову, щоб задніми зубами згризти його з кісток. Униз летить крук, приземляється на сніг поблизу нас. Гоп, гоп. Він крутить головою. Для розваги кидаємося на нього, тоді даємо йому злетіти. Наше м’ясо, усе наше. Дні та ночі м’яса.
Йди. Прошу. Йди. Прошу. Йди швидше, йди вже. Повертайся до нас. Ти нам потрібний. Йди. Йди.
Він не відходить. Ми кладемо вуха назад, але постійно його чуємо: йди, йди, йди. Це його квиління забирає всю насолоду від м’яса. Досить. Тим часом ми досить наїлися. Йдемо, щоб він нарешті замовк.
Добре. Це добре. Йди до мене, йди до мене.
Ми йдемо, біжимо клусом крізь темряву. Раптом з’являється кролик, завмирає, біжить крізь сніг. Варто? Ні. Черево повне. Риссю. Перестрибнути людську стежку, відкриту голу смужку під нічним небом. Швидко її долаємо, трюхаємо через ліс довкола неї.
Йди до мене. Йди. Нічноокий, Змінювачу, я тебе кличу. Йди до мене.
Ліс закінчується. Перед нами безлісий схил пагорба, а за ним рівне голе поле, невидиме під нічним небом. Надто відкрите. Сніг покритий кіркою, тож слідів нема, але біля підніжжя пагорба люди. Двоє. Серце зграї копає, а інший дивиться. Серце зграї копає швидко й сильно. Його дихання парує в нічному холоді. Інший має світло, надто яскраве світло, що сліпить очі. Серце зграї перестає копати. Дивиться на нас.
Йди, — каже він. — Йди.
Він стрибає до викопаної нори. Чорна земля, замерзлі грудки на чистому снігу. Приземляється з гуркотом, начеб олень гримнув рогами об дерево. Присідає, вживає знаряддя, що рве й неприємно скавчить. Ми сідаємо і придивляємося, обгорнувшись хвостом, щоб зігріти передні лапи. Що нам до цього? Ми ситі, можемо йти спати. Раптом він дивиться на нас крізь ніч.