— Що це? — запитав Кувей.
Кутик Казового рота вигнувся.
— Це, Кувею, звук, із яким наближається смерть.
Уже за мить люди посунули до подвійних церковних дверей і сирену неможливо було розчути через лемент. Ніхто й не помітив, коли пролунав перший постріл.
34. Ніна
олесо крутилося, золоті й зелені сектори оберталися так швидко, що злилися в єдиний колір. Воно сповільнювалося й зупинялося, та, хай би яка випадала цифра, вона неодмінно була вдалою, адже люди раділи. У залі палацу азартних ігор було занадто спекотно, і Нінина голова свербіла під перукою, що мала непривабливу форму дзвона й була доповнена немодною сукнею. Цього разу Ніна не хотіла привертати увагу.
Під час першої зупинки в Західній Клепці Ніну ніхто не помітив, тому, перетнувши Східну Клепку, вона щосили намагалася вчинити так, аби під час другої зупинки її пересування в натовпі теж нікого не зацікавили. Через блокади юрба була не надто щільною, але люди не збиралися відмовлятися від задоволень. Ніна вже навідалася до грального палацу, всього за кілька кварталів на південь від цього, і тепер її робота добігала кінця. Каз ретельно обирав розважальні заклади. Це буде її четвертий і останній пункт призначення.
Посміхаючись і радіючи разом з іншими гравцями, Ніна намацала скляний контейнер у мішечку та зосередилася на чорних клітинах усередині. Вона відчувала глибокий холод, який вони випромінювали, повнилася відчуттям чогось більшого, чогось іншого, того, що розмовляло з її внутрішньою силою. Дівчина лише на мить завагалася, занадто яскраво пригадавши прохолоду моргу та сморід смерті. Згадала, як стояла над тілом мертвого чоловіка й зосереджувалася на знебарвленій шкірі довкола його рота.
Так само, як колись, користуючись своєю силою, щоб зцілювати чи розривати шкіру або навіть змушувати чиїсь щічки рум’янитися, Ніна зосередилася на клітинах, що вже розкладалися, і спрямувала тонкий шар некротичної плоті до щільного скляного контейнера. Цю посудину вона запхала до чорного оксамитового мішечка й тепер, стоячи серед цього галасливого натовпу та спостерігаючи за веселими барвами розкрученого колеса, Ніна відчувала його вагу. Мішечок звисав із її зап’ястя на срібній шворці.
Ніна нахилилася, щоб зробити ставку. Однією рукою поклала фішки на стіл, другою відімкнула скляний контейнер.
— Побажайте мені успіху! — звернулася дівчина до круп’є біля колеса, торкаючись розгорнутим мішечком його руки, розсипаючи мертві клітини на його пальці та дозволяючи їм розмножитися на здоровій шкірі.
Коли він потягнувся до колеса, його пальці вже були чорними.
— Ваша рука! — зойкнула якась жінка. — На ній щось є.
Круп’є повитирав пальці об свій вишитий зелений піджак, наче це було просто чорнило чи вугільний пил. Ніна зігнула пальці, і клітини поповзли рукавом круп’є аж до комірця, залишивши з одного боку на шиї чорні плями й закручуючись завитками з-під чоловікової щелепи до нижньої губи.
Хтось закричав, і гравці позадкували від круп’є, поки він збентежено озирався. Люди за іншими столами розгублено відірвалися від своїх колод і карт. Піт-бос та його посіпаки вже рухалися до них, готові придушити будь-яку бійку чи проблему, що перервала гру.
Ховаючись у натовпі, Ніна змахнула в повітрі рукою, і купка клітин перестрибнула на сусідку круп’є у дорогих з вигляду перлових прикрасах. Чорна зірка з’явилася в жінки на плечі, потворний маленький павучок, що спустився підборіддям на колону її шиї.
— Олено! — крикнув її дебелий партнер. — Твоє обличчя!
Поки Олена дряпала щоку, тупцяючи вперед у пошуках дзеркала, інші відвідувачі кинулися від неї навтьоки; крики поширювалися.
— Вона торкнулася круп’є! Це й на неї перескочило!
— Що на неї перескочило?
— Геть із мого шляху!
— Що тут сталося? — хотів знати піт-бос, плескаючи рукою по плечу спантеличеного круп’є.
— Допоможіть мені! — благав круп’є, здійнявши вгору руки. — Щось не так.
Піт-бос оцінив чорні плями на його обличчі та руках і хутко позадкував, але було вже занадто пізно. Рука, якою він торкнувся плеча круп’є, набула огидного багряно-чорного відтінку, і піт-бос теж закричав.
Ніна спостерігала, як жах набирає власного темпу, плентаючись гральною залою, мов розлючений пияк. Гравці перевертали стільці, бігли до дверей та, навіть рятуючи життя втечею, не забували хапати фішки. Перевернуті столи, розсипані карти, затоптані колоди на підлозі. Люди поспішали до дверей, відштовхуючи одне одного з дороги. Ніна рушила за ними, дозволяючи натовпу потягти її за собою, промайнути гральну залу й висипати на вулицю. Тут усе було так само, як на кожній із попередніх зупинок: повільна цівка жаху раптово оберталася на повномасштабну паніку. І ось тепер Ніна нарешті почула сирену. Її хвилеподібне виття опустилося на Клепку, то гучнішаючи, то стихаючи, відлунюючи від дахів і брукованих вулиць Кеттердама.
Туристи із запитливими поглядами оберталися одне до одного, проте місцеві — артисти, дилери, власники крамничок і міські картярі — змінилися за мить. Каз попереджав, що вони впізнають звук, що вони слухатимуться його, як діти, яких покликали додому суворі батьки.
Керч був острів, ізольований від ворогів, захищений морями та своїм колосальним воєнно-морським флотом. Однак його столиця була вразлива до двох речей — пожежі та епідемії. І так само легко, як вогонь просувався межі щільно притиснутими дахами будинків, чума без зусиль ширилася від тіла до тіла в щільних натовпах і тісних житлових приміщеннях. Чума нагадувала чутку: ніхто точно не знав, де вона починалася і як швидко рухалася; знали лише, що вона передається дотиками й диханням і переноситься повітрям чи каналами. Багатії страждали менше: вони могли ізолюватися у своїх величних маєтках чи садах або взагалі втекти з міста. Інфікованих бідняків тримали в карантині, в імпровізованих шпиталях на баржах за межами гавані. Чуму неможливо було зупинити грошима чи зброєю. Її неможливо було вмовити чи відігнати геть молитвами.
Лише наймолодші мешканці Кеттердама не пам’ятали чітко Чуму королівської придворної дами, лікарські човни, що рухалися каналами, скеровані тілозбирачами з довжелезними веслами. Ті, хто пережили її, втратили дитину чи батьків, брата чи сестру, друга чи сусіда, пам’ятали карантини й жах, викликаний найпростішим контактом із людьми.
Закони, що стосувалися чуми, були прості й нерушимі: коли пролунає сирена, усі пересічні мешканці міста мають повернутися додому. Офіцери міської варти мусять зібратися на відокремлених станціях навколо міста — у разі інфекції ці заходи намагалися не дозволити їй поширитися й набрати обертів. Закони були скеровані на те, щоб зупинити мародерів, і за патрулювання вулиць платили втричі більше. Торгівля зупинялася, лише лікарські човни, тілозбирачі й медики діставали повну свободу в пересуванні містом.
«Мені відомо дещо, чого в цьому місті бояться більше, ніж шуанців, фієрданців та всіх банд із Бочки, разом узятих». Каз мав рацію. Барикади, блокади, перевірка паперів — перед загрозою чуми про все це забули. Звичайно, жоден із цих людей не був по-справжньому хворим, думала Ніна, поспішаючи назад через гавань. Омертвіла плоть не пошириться за межі тих шматочків, які вона прищепила до їхніх тіл. Її доведеться видалити, але ніхто не захворіє й не помре. У найгіршому разі вони заслужили на кілька тижнів карантину.
Ніна не підводила голови й не знімала каптура. Попри те що вона сама все це спричинила і знала, що чума була чистісінькою вигадкою, дівчина досі відчувала, як від істерії, що вирувала довкола неї, скаче галопом серце. Люди плакали, штовхалися і кричали, сварилися за місце на трапному човні. Це був хаос. Хаос, створений нею.
«Я зробила це, — зачудовано думала Ніна. — Я керувала тими мерцями, тими уламками кісток, тими мертвими клітинами». Що саме зробило її такою? Якщо хтось із гришників мав колись таку силу, вона ніколи про це не чула. Що подумають про неї інші Гриші? Її друзі Корпуснійці — Серцетлумачники й Цілителі. «Ми пов’язані із самою силою творіння, створення чогось у серці світу». Можливо, вона почуватиметься присоромленою, можливо, навіть наляканою. Але вона не створена для сорому.