Каз кивнув Інеж.
— Він має рацію. Ми вже давно мали побазікати.
Роллінз розреготався, розстібаючи манжети й засукуючи рукав.
— Час для розмов скінчився, хлопче. Ти молодий, але я брав участь у розбірках ще до твого народження.
Каз не ворушився; руки він склав на ціпку.
— Мені не потрібно битися з тобою, Роллінзе. Я збираюся запропонувати тобі торговельну угоду.
— Ах, чесний обмін у Церкві Бартеру. Ти коштував мені чимало грошей і завдав цілу купу неприємностей своїми махінаціями. Навіть не знаю, що саме ти міг би мені запропонувати, щоб це задовольнило мене так само, як можливість убити тебе особисто голими руками.
— Ідеться про каельського принца.
— Три поверхи райської насолоди, найвишуканіше гральне лігво Східної Клепки. Ти заклав там бомбу чи щось таке?
— Ні, я маю на увазі маленького каельського принца. — Роллінз закляк. — Любителя солодощів, руденького, як його батько. Він не надто добре піклується про свої іграшки.
Каз заліз рукою до кишені пальта і витягнув звідти маленького сплетеного гачком лева. Іграшка була поблякло-жовта, а рудо-коричнева грива сплуталася й укрилася плямами чорної землі. Каз випустив левеня на підлогу.
Роллінз витріщився на нього.
— Це що? — перепитав він трохи гучнішим за шепіт голосом. А потім, наче знову повернувшись до тями, заволав: — Що це таке?
— Ти знаєш, що це, Роллінзе. Хіба ти не сам розповів мені, як сильно ви з Ван Еком схожі одне на одного? Промисловці, які будують щось, що можна залишити по собі. Ви обидва так переймаєтеся своєю спадщиною! А який з усього цього зиск, якщо майно немає кому залишити? Тому я запитав себе: для кого він це все будує?
Роллінз стиснув кулаки, м’ясисті м’язи вигнулися на передпліччях, затремтіло підборіддя.
— Я вб’ю тебе, Бреккере. Я вб’ю все, що ти любиш.
Тепер розреготався Каз.
— Штука в тому, щоб нічого не любити, Роллінзе. Можеш погрожувати мені, як тобі заманеться. Можеш випатрати мене просто на цьому місці. Але тобі не вдасться знайти свого сина, поки ти ще матимеш змогу його врятувати. Може, мені надіслати хлопчика до твоїх дверей у його найкращому костюмчику та з перерізаною горлянкою?
— Ти нікчемний кавалок сміття з Бочки, — рикнув Роллінз. — Що ти, в біса, від мене хочеш?
Каз відчув, як зникає його гумор, як усередині відчиняються чорні двері.
— Я хочу, щоб ти пам’ятав.
— Що пам’ятав?
— Сім років тому ти обдурив двох хлопчиків із півдня. Хлопчиків із ферми, які були занадто дурненькими, щоб подумати краще. Ти залучив нас до справи, змусив повірити тобі, годував нас гюцпотом разом зі своїми фальшивими дружиною та донькою. Ти здобув нашу довіру, потім украв наші гроші, а тоді забрав геть усе. — Він бачив, як крутяться коліщатка в Роллінзовій голові. — Щось не дуже пригадуєш? Нас було так багато, правда ж? Скільки шахрайств ти здійснив того року? Скількох нещасних баранців обдурив відтоді?
— Ти не маєш права... — люто озвався Пекка, його груди здіймалися й падали шаленими поштовхами, погляд знов і знову повертався до іграшкового лева.
— Не переймайся. Твій хлопчик не помер. Поки що. — Каз пильно вдивився в обличчя Роллінза. — Хочеш, я допоможу? Ти назвався Якобом Герцуном. Найняв мого брата до себе посильним. Ти працював у кав’ярні.
— Навпроти парку, — поспіхом додав Пекка. — Того, де ростуть вишні.
— Так воно і є.
— Це було так давно, хлопче.
— Ти видурив у нас усе. Кінець кінцем ми опинилися на вулицях і померли там. Кожен по-своєму. Але тільки один із нас переродився.
— Отже, увесь цей час річ була в цьому? Ось чому ти дивишся на мене з бажанням убити у своїх акулячих очах? — Пекка похитав головою. — Ви були двома баранцями, і так сталося, що я вас постриг. Якби не я, це зробив би хтось інший.
Темні двері відчинилися ширше. Каз хотів зайти до них. Він ніколи не стане цілісним. Джорді ніколи не повернеться назад. Але Пекка Роллінз може дізнатися, що таке безпомічність, яка була їм відома.
— Ну, тобі не пощастило, що це був ти, — уїдливо озвався він. — Тобі і твоєму синові.
— Гадаю, ти блефуєш.
Каз посміхнувся.
— Я поховав твого сина, — проспівав він, насолоджуючись словами. — Я поховав його живцем під трьома метрами землі в полі з кам’янистим ґрунтом. Я чув, як він увесь час плакав і кликав свого батька: «Татку, татку». Мені ніколи не доводилося чути нічого приємнішого.
— Казе... — звернулася до нього зблідла Інеж. Вона йому цього не пробачить.
Роллінз пропхнувся до Каза, ухопив його за вилоги і вдарив об стіну каплички. Каз дозволив йому. Роллінз пітнів, наче вкрита росою сливка, його обличчя смертельно зблідло від розпачу та жаху. Каз напивався ними. Він хотів запам’ятати кожну із цих миттєвостей.
— Скажи мені, де він, Бреккере. — Чоловік знову гупнув Казовою головою об стіну. — Скажи мені.
— Це звичайна торговельна угода, Роллінзе. Просто назви ім’я мого брата — і твій син житиме.
— Бреккере...
— Скажи ім’я мого брата, — повторив Каз. — Може, дати тобі ще одну підказку? Ти запрошував нас до будинку на Зельверстраат. Твоя дружина грала на піаніно. Її звали Марґіт. У вас був сріблястий пес, а доньку ти називав Саскією. Вона мала червону стрічечку в косі. Бачиш? Я пам’ятаю. Я все пам’ятаю. Це просто.
Роллінз відпустив його й обійшов каплицю, куйовдячи руками своє рідке волосся.
— Двійко хлопчиків, — несамовито повторив він, копирсаючись у пам’яті. Він обернувся до Каза, тицяючи в нього пальцем. — Я пригадую. Двійко хлопчиків із Ліжу. З дріб’язковими статками. Твій брат уявляв себе торговцем, хотів стати крамарем і розбагатіти, як і кожен новачок, що сходить із трапного човна в Бочці.
— Твоя правда. Ще двійко дурників, яких ти міг прихистити. А тепер скажи мені його ім’я.
— Каз і... — Пекка поплескав себе долонями по маківці. Він бігав капличкою вздовж і поперек, важко дихаючи, наче пробіг ціле місто. — Каз і... — Знову повернувся до Каза. — Я можу зробити тебе заможним, Бреккере.
— Я й сам можу зробити себе заможним.
— Я можу віддати тобі Бочку, такий вплив, про який ти ніколи не мріяв. Усе, чого захочеш.
— Поверни мого брата назад із того світу.
— Він був дурником, і тобі це відомо. Він нічим не відрізнявся від інших простаків, вважав себе розумнішим за систему, шукав швидкого заробітку. У чесної людини неможливо видурити гроші, Бреккере. Ти сам це знаєш!
«Жадібність — мій важіль». Цього навчив його Пекка Роллінз, і він мав рацію. Вони були дурниками. Можливо, колись Каз пробачить Джорді за те, що він не був тим ідеальним братом, якого Бреккер носив у серці. Напевно, він зможе навіть простити собі те, що був таким легковірним, довірливим хлопчиком, який не сумнівався, що хтось може просто захотіти бути добрим. Але Роллінз не дістане відстрочки.
— Ти скажеш мені, де він, Бреккере, — горлав йому в обличчя Роллінз. — Ти скажеш мені, де мій син!
— Назви ім’я мого брата. Промов його ім’я, як це роблять на виставах у Східній Клепці, — наче заклинання. Тобі потрібен твій хлопчик? Яке право він має на таке чудове, розпещене життя? Чим він відрізняється від мене й мого брата?
— Я не знаю імені твого брата. Не знаю! Я не пам’ятаю! Я заробляв собі ім’я. Заробляв собі трохи грошенят. Я думав, що ви двоє переживете кепський тиждень і повернетеся назад до села.
— Ні, ти так не думав. Ти взагалі більше ніколи про нас не думав.
— Будь ласка, Казе, — прошепотіла Інеж. — Не роби цього. Не будь таким.
Роллінз загарчав.
— Я благаю тебе...
— Справді?
— Ти, сучий сину...
Каз подивився на годинник.
— Мелеш язиком увесь цей час, поки твій хлопчик губиться в темряві.
Пекка зиркнув на своїх людей. Потер руками обличчя. А потім повільно, важко рухаючись, наче змушував кожен м’яз свого тіла зробити це, Роллінз став на коліна.