— Для мертвого хлопця? — перепитав офіцер міської варти.
— Для мене! Я медик, що подорожує під час епідемії чуми!
Офіцер здвигнув плечима.
— Такий протокол.
Вони доправили ноші на борт, а потім пішли геть.
— Жодного почуття обов’язку, — гнівався медик.
— Він має не надто добрий вигляд, — зауважив рибалка, глипнувши на Кувея.
— Він врізав дуба, — пояснив медик. — Але ми досі мусимо робити гарні жести. Як сказали б наші друзі у формах, «такий протокол».
Вагітна жінка жахливо застогнала, і Матаяс із задоволенням побачив, що медик рвучко притиснувся до загорожі човна, мало не перевернувши відро з кальмарами. Можна сподіватися, що гидливий боягуз триматиметься подалі від Ніни і її фальшивого живота. Матаясові довелося докласти зусиль, щоб відвести від дівчини погляд, хоча хотілося йому одного — переконатися, що вона в безпеці. Утім, один-єдиний погляд підказав йому, що вона навіть більше ніж у безпеці. Її обличчя сяяло, а очі мерехтіли смарагдами. Такими були наслідки від використання її сили, байдуже в якій формі. «Неприродно», — нагадав старий непохитний голос. «Чарівно», — озвався голос, який заговорив тієї ночі, коли він допоміг Джасперові та Кувею вибратися з Чорного Серпанку. Він був менш знайомим та впевненим, проте гучнішим, ніж коли-небудь раніше.
Матаяс кивнув рибалці, і Ротті підморгнув йому у відповідь, коротко смикнувши себе за фальшиву бороду.
Коли вони наблизилися до Центсбриджа, Матаяс помітив, що під ним пришвартований велетенський човен із випивкою. Він був такий широкий, що, коли Ротті намагався проплисти повз нього, судна зіткнулися бортами. Продавець алкоголю і Ротті розпочали гарячу суперечку, Ніна знову заголосила, так довго і протяжно, що Матаяс замислився, чи не намагається вона позмагатися з чумною сиреною.
— Може, трохи подихаєте глибоко? — порадив медик, не відходячи від огорожі.
Матаяс кинув на Ніну ледь помітний попереджувальний погляд. Вони могли підробити вагітність, але не могли підробити самі пологи. Принаймні він так не думав. Але щодо цього фієрданець не укладав би з Казом парі.
Медик закричав Матаясові, щоб той приніс йому його сумку. Хлопець удавано пометушився біля неї кілька хвилин, витяг стетоскоп і запхав його під купу рибальських сіток на той випадок, якщо медику захочеться послухати Нінин живіт.
Матаяс передав сумку чоловікові.
— Що ви шукаєте? — поцікавився він, заступаючи собою човен із випивкою в полі зору медика, поки Кувейове тіло підміняли мерцем, якого попередньої ночі викрали з моргу. Щойно Штурмгонд вивів Женю з церкви, вона зупинилася під мостом, щоб перекроїти обличчя мерця й підвищити температуру його тіла. Це було потрібно, щоб не здавалося, наче він помер занадто давно.
— Заспокійливе, — пояснив медик.
— А це безпечно для вагітної жінки?
— Воно для мене.
Продавець алкоголю вигукнув на адресу Ротті ще кілька прокльонів — Шпехт, безсумнівно, насолоджувався своєю грою, — а потім рибальський човен минув Центсбридж і поплив уздовж каналу, тепер уже рухаючись швидше, бо найбагатолюдніша ділянка шляху залишилася позаду. Матаяс не зміг упоратися з бажанням озирнутися й побачив тіні, що рухалися між складеними один на один ящиками з вином на борту човна із випивкою. Поки що вони впоралися не з усією роботою.
— Куди ми пливемо? — різко поцікавився медик. — Я гадав, що ми прямуємо до університетської клініки.
— Водний шлях туди перекрили, — збрехав Ротті.
— Тоді відвезіть нас до шпиталю Ґхезендааль і покваптеся.
У цьому й була ідея. Університетська клініка розташовувалася ближче, але Ґхезендааль був менший, персоналу там бракувало, до того ж усі були приголомшені чумною панікою; ідеальне місце, куди можна відвезти тіло, якщо ви не хочете, щоб до нього занадто ретельно придивлялися.
Вони підпливли до пристані в шпитальному доці, де персонал спершу допоміг вийти з човна Ротті та Ніні, а потім витягти ноші. Але щойно вони дісталися до дверей шпиталю, чергова медсестра подивилася на тіло на ношах і поцікавилася:
— Чому ви привезли сюди мерця?
— Такий протокол! — пояснив медик. — Я намагаюся виконувати свої обов’язки.
— Ми зачиняємося через чуму. У нас немає ліжок, які можна віддати мерцям. Віднесіть його за будівлю, до бухти з фургонами. Тілозбирач зможе приплисти за ним сьогодні ввечері.
Персонал зник за рогом будинку разом із ношами. Завтра тіло незнайомця перетвориться на попіл, а справжній Кувей звільниться й житиме, не озираючись невпинно через плече.
— Гаразд, допоможіть принаймні цій жінці, вона ось-ось... — медик роззирнувся, але Ніна та Ротті вже зникли.
— Вони вже зайшли всередину, — пояснив Матаяс.
— Але...
Медсестра різко урвала його:
— Ви збираєтеся стояти тут цілий день, блокуючи мені двері, чи зайдете всередину й запропонуєте свою допомогу?
— На мене... чекають в іншому місці, — пролопотів медик, не зважаючи на недовірливий погляд медсестри. — Деякі люди такі грубі, — пожалівся він, струшуючи пилюку з мантії, коли вони вийшли зі шпиталю. — Я — науковець в університеті.
Матаяс низько вклонився.
— Дякую за ваші намагання вберегти мого опіканця.
— Ах, ну так. Справді. Я виконував лише те, чого вимагає моя присяга. — Медик нервово оглянув будинки та установи, де вже почали замикати двері та запечатувати віконниці. — Мені справді час іти до... клініки.
— Я переконаний, що всі будуть вам неабияк вдячні за турботу, — озвався Матаяс, упевнений, що медик збирається кинутися додому й забарикадуватися у своїх кімнатах від кожного, хто хоча б шмигне носом.
— Так-так, — погодився медик. — Гарного вам дня й міцного здоров’я. — Він поспіхом кинувся вперед вузькою вуличкою.
Побігши підтюпцем у протилежному напрямку, Матаяс помітив, що посміхається. Він знову зустрінеться з рештою на Центсбриджі, де, треба сподіватися, незабаром воскресне Кувей. Він знову буде разом із Ніною, і, можливо, вони зможуть почати думати про майбутнє.
— Матаясе Гелваре! — вигукнув високий роздратований голос.
Фієрданець повернувся. Посередині спорожнілої вулиці стояв хлопець. Юний дрюскелле з крижано-білим волоссям, той, що так розгнівано зиркав на нього під час аукціону. Він був убраний у сіру форму, а не в чорне вбрання офіцера дрюскелле. Невже хлопчина переслідував Матаяса від церкви? Що саме він бачив?
На вигляд хлопчикові було не більше чотирнадцяти років. Рука, у якій він тримав пістоль, посмикувалася.
— Я звинувачую тебе в зраді, — сказав він тремтячим голосом, — державній зраді проти Фієрди і твоїх братів-дрюскелле.
Матаяс підвів угору руки.
— Я не озброєний.
— Ти зрадник своєї країни і свого бога.
— Ми раніше не зустрічалися?
— Ти вбив моїх друзів. Під час набігу на Льодовий Двір.
— Я не вбивав дрюскелле.
— А твої поплічники вбивали. Ти вбивця. Ти принизив Командира Брума.
— Як тебе звуть? — лагідно поцікавився Матаяс. Цей хлопчик не хотів нікому нашкодити.
— Це не має значення.
— Ти недавно служиш?
— Шість місяців, — відповів дрюскелле, задираючи підборіддя.
— Я приєднався до армії, коли був молодшим за тебе. Я знаю, що там відбувається, які думки тобі вбивають у голову. Але ти не мусиш цього робити.
Хлопець затремтів іще сильніше.
— Я звинувачую тебе в зраді, — повторив він.
— Я винен, — погодився Матаяс. — Я робив жахливі речі. І, якщо хочеш, я просто зараз повернуся з тобою до церкви. Я зустрінусь із твоїми друзями й командувачами-офіцерами, і ми подивимося, яка буде розплата.
— Ти брешеш. Ти навіть дозволив убити того шуанського хлопця, якого мав охороняти. Ти зрадник і боягуз. — Добре, що він повірив, наче Кувей помер.
— Я піду з тобою. Даю слово. До того ж ти маєш зброю. Немає сенсу мене боятися.
Матаяс ступив крок уперед.
— Стій, де стоїш!
— Не бійся. Завдяки страху вони контролюють тебе. — «Ми знайдемо спосіб змінити їхню думку». Цей хлопчик служив лише шість місяців. До нього можна достукатися. — На світі так багато всього, чого тобі не варто боятися, слід лише розплющити очі.