— Скажи Джасперові, що його бракує. У Рейці.
Інеж вигнула брову.
— У Рейці? — Почути це від Каза було так само приємно, як отримати букет квітів чи щирі обійми, і для Джаспера це вартуватиме цілого світу.
Якась частина її хотіла розтягнути цю мить, побути поруч із ним трохи довше, послухати його хрипкий гаркавий голос або просто постояти там у невимушеній тиші, як вони робили безліч разів раніше. Він так довго був цілим її світом. Натомість Інеж сказала:
— Як ідуть справи, Казе? Ти ж не міг так швидко запланувати нову роботу?
— Ось, — відповів він, простягаючи їй підзорну трубу. Інеж збентежено помітила, що він не вдягнув рукавички, й обережно забрала в нього трубу.
Дівчина притиснула підзорну трубу до ока й оглянула гавань.
— Я не знаю, що шукаю.
— Двадцять другий причал.
Інеж налаштувала лінзу й оглянула доки. Там, на тому ж причалі, звідки вони вирушили до Льодового Двору, стояв невеличкий військовий корабель, блискучий, з ідеальними пропорціями і випущеними гарматами; на грот-щоглі майорів жорсткий прапор із трьома керчинськими рибами. На борту корабля вишуканими білими літерами було виведено «Мара».
Серце Інеж нерівно загупало. Цього не могло бути.
— Це не...
— Він твій, — повідомив Каз. — Я попросив Шпехта допомогти тобі найняти екіпаж. Якщо ти захочеш мати іншого першого помічника, він...
— Казе...
— Вілан продав мені його за гарну ціну. У флотилії його батька чимало дорогих кораблів, але цей... Цей пасує тобі. — Він перевів погляд на свої черевики. — Причал теж належить тобі. Він завжди буде там, коли... якщо ти захочеш повернутися.
Інеж не могла промовити жодного слова. Її серце здавалося переповненим, наче пересохле річище струмка, не готове до такого дощу.
— Не знаю, що й сказати.
Кисть його голої руки стиснула воронячу голову на ціпку. Видовище було таким дивним, що Інеж не могла відвести від нього очей.
— Скажи, що повернешся.
— Я ще не завершила справу Кеттердамі. — Вона й сама не знала, що так думає, поки не промовила цього вголос.
Каз кинув на неї швидкий погляд.
— Я думав, ти хочеш полювати на работорговців.
— Хочу. І мені потрібна твоя допомога. — Інеж облизала губи і відчула на них смак океану. Її життя було низкою неможливих миттєвостей, то чому б не попросити тепер чогось неможливого? — Справа не лише в работорговцях, але й у звідниках, клієнтах, босах із Бочки та політиках. Справа у всіх, хто заплющує очі на страждання, якщо можна заробити грошенят.
— Я — бос із Бочки.
— Ти ніколи б нікого не продав, Казе. І тобі краще за інших відомо, що ти не просто черговий бос, що нашкрябує собі кращий прибуток.
— Боси, політики, клієнти, — задумався він. — Це мало не половина мешканців Кеттердама, і ти хочеш із ними всіма боротися.
— Чому ні? — запитала Інеж. — На морі та в місті. Один за одним.
— Цеглинка за цеглинкою, — погодився хлопець. Потім він коротко похитав головою, наче відганяючи цю ідею. — Я не народився героєм, Маро. Ти вже мала це зрозуміти. Ти хочеш, щоб я був кращою людиною, хорошою людиною. Я...
— Цьому місту не потрібна хороша людина. Йому потрібен ти.
— Інеж...
— Скільки разів ти казав мені, що ти чудовисько? То будь чудовиськом. Будь тим, чого вони всі бояться, коли заплющують уночі очі. Ми не полюватимемо на всі банди. Ми не зачинятимемо будинки, які чесно поводяться зі своїми працівниками. Ми полюватимемо на таких жінок, як Цьоця Гелін, на таких чоловіків, як Пекка Роллінз. — Вона помовчала. — А ще подумай про це так: ти позбуватимешся конкурентів.
Каз видав якийсь звук, що майже скидався на сміх.
Одна з його рук балансувала на маківці ціпка. Інша відпочивала збоку, поруч з Інеж. Їй варто було лише трішечки поворухнутися, і вони торкнуться одне одного. Він був так близько. Він був далі, ніж вона могла дотягнутися.
Інеж обережно дозволила кісточкам своїх пальців торкнутися до його руки — легесенький дотик, пташине пір’ячко. Каз заціпенів, але не відсахнувся.
— Я не готова відмовитися від цього міста, Казе. Я думаю, воно варте порятунку. — «Я думаю, ти вартий порятунку».
Колись вони стояли на палубі корабля і вона чекала, так само як тепер. Тоді він не озвався, не озивався й зараз. Інеж відчула, як він вислизає, як його затягує нижче, до підводної течії, яка відноситиме його далі й далі від берега. Інеж розуміла страждання і знала, що не може піти за ним туди, якщо не хоче теж потонути.
Там, на Чорному Серпанку, він казав їй, що вони боролися б разом за свій шлях на волю. «Витягнули б ножі, заблищали б наші пістолі. Тому що саме це ми робимо». Інеж битиметься за нього, але вона не може його зцілити. І не марнуватиме своє життя на спроби.
Дівчина відчула, як кісточки його пальців ковзнули повз її. А потім його рука опинилася в її руці, його долоня притиснулася до її власної. Каз затремтів і повільно переплів їхні пальці.
Вони довго стояли там, узявшись за руки і вдивляючись у сіру широчінь неба.
За кілька причалів від «Мари» пришвартувався равканський корабель із двоголовим орлом Ланцових — мабуть, на ньому припливли туристи або іммігранти в пошуках роботи. Світ змінився. Світ жив далі.
— Казе, — запитала раптом Інеж, — чому ворони?
— Ворон і кубок? Мабуть, тому, що ворони — сміттярі. Вони прибирають падаль.
— Я не мала на увазі татуювання Покидьків. Воно таке ж старе, як сама банда. Чому ти обрав їх? Твій ціпок. «Воронячий клуб». Ти міг би вибрати собі новий символ, вигадати новий міф.
Казові очі кольору гіркої кави невідривно стежили за небокраєм, і сонце, що сходило над ним, пофарбувало їх у блідо-золотий.
— Ворони пам’ятають людські обличчя. Вони пам’ятають людей, які їх годують, які добре до них ставляться. І тих, хто погано ставиться, теж пам’ятають.
— Справді?
Він повільно кивнув.
— Вони не забувають. Розповідають одне одному, за ким доглядати, а кого остерігатися, — сказав Бреккер, показуючи на гавань воронячою головою на своєму ціпку, — подивись.
Інеж підняла підзорну трубу і знову вдивилася в гавань, де з корабля спускалися пасажири, але картинка була нечіткою. Дівчина неохоче відпустила Казову руку. Його дотик здавався обіцянкою, і їй не хотілося відпускати його. Вона налаштувала лінзи й помітила дві постаті, що спускалися трапом. Їхні кроки були граціозні, постави — прямі, мов леза ножів. Ці двоє рухалися, як сулійські акробати.
Мара різко ковтнула повітря. Кожна її клітинка сфокусувалася, наче лінзи підзорної труби. Мозок відмовлявся повірити побаченому. Це не могло бути реальним. Це була ілюзія, хибне відображення, обман, створений райдужним склом. Ось вона знову вдихне — і зображення розпадеться на шматки.
Інеж потягнулася до Казового рукава. Вона ось-ось впаде. Хлопець обійняв її, підтримуючи.
Її свідомість розкололася. Одна половина помічала його голі пальці на своєму рукаві, його розширені зіниці, те, як його тіло обхопило її власне. Друга половина досі намагалася осягнути побачене.
Його темні брови зібралися в єдину лінію.
— Я не був упевнений. Мені не слід було...
Вона майже не чула його через гупання свого серця.
— Як? — витиснула із себе Інеж. Голос був грубим і сухим від невиплаканих сліз. — Як ти їх знайшов?
— Послуга Штурмгонда. Він розіслав шпигунів. Це було частиною нашої угоди. Якщо це не було помилкою...
— Ні, — заперечила Інеж, і з очей нарешті полилися сльози. — Це не було помилкою.
— Звісно ж, якби під час завдання щось пішло не так, вони припливли б і знайшли тут твій труп.
Інеж задихнулася від сміху.
— Просто дай мені цим насолодитися. — Дівчина випросталася, повернувши собі рівновагу. Невже вона справді думала, що світ не змінився? Якою ж дурепою вона була! Світ складається з див, несподіваних землетрусів, штормів, що налітають нізвідки й можуть змінити обриси континенту. Хлопець поруч із нею. Майбутнє попереду. Усе було можливим.