— Сильний, світлий і сліпий, — зауважив Джаспер. — Дуже по-фієрданськи.
«Він помер замість мене, — подумав Матаяс. — А я навіть не впізнав його імені».
— У Маззена була родина? — запитав нарешті фієрданець.
— Лише Покидьки, — відповів Каз.
— Жодних плакальників, — пробурмотіла Ніна.
— Жодних погребінь, — швидко відповів Матаяс.
— Як це — бути мертвим? — поцікавився Джаспер. Радісні вогники згасли в його очах.
Матаяс не знав, що відповісти. Ніж, яким було вбито Маззена, призначався для нього, і фієрданці ще й як могли бути відповідальними за це. Дрюскелле. Його брати. Вони хотіли, щоб він помер безчесно, вбитий у ліжку в ізоляторі. Це була підхожа смерть для зрадника. Такої смерті він заслужив. Тепер Матаяс мав перед Маззеном кревний борг, але як йому вдасться віддати його?
— Що вони вчинять із його тілом? — запитав він.
— Воно вже напевно перетворилося на попіл на Баржі Женця, — озвався Каз.
— Є ще дещо, — додав Ротті. — Дехто здійняв чималий галас, розшукуючи Джаспера.
— Його кредиторам доведеться зачекати, — гримнув Каз, і Джаспер здригнувся.
— Ні, — заперечив Ротті, похитавши головою. — В університеті з’явився чоловік. Джаспере, він стверджує, що він — твій батько.
4. Інеж
неж лежала на животі, простягнувши руки вздовж тіла, і, ніби черв’як, плазувала крізь темряву. Попри те що вона мало не заморила себе голодом, вентиляційна шахта досі була занадто вузька. Дівчина не бачила, куди рухається, просто просувалася вперед, відштовхуючись кінчиками пальців.
Вона отямилася за якийсь час після сутички на Велльґелуці, гадки не маючи, де вона і скільки пробула непритомною. Інеж пригадала, як стрімко падала вниз, коли один з Ван Екових Верескунів упустив її лише для того, щоб інший упіймав — руки, схожі на сталеві пута, вхопили її, повітря било в обличчя, навколо було саме тільки сіре небо, а в черепі вибухнув біль. Наступне, що вона пам’ятає, — як прокинулася в темряві; у голові гуло. Її руки й щиколотки були зв’язані, а на обличчі Інеж відчувала тісну пов’язку. На якусь мить їй знову було чотирнадцять, її кинули до трюму корабля работорговців, налякану й самотню. Інеж змусила себе дихати. Хай би де вона перебувала, дівчина не відчувала корабельної хитавиці, не чула скрипу вітрил. Під ногами була тверда земля.
Куди Ван Ек привіз її? Вона могла бути на складі або в чийомусь будинку. Можливо, вона вже взагалі не в Керчу. Байдуже. Вона — Інеж Ґхава і не тремтітиме, як зайчик у тенетах. «Хай би де була, я просто мушу вибратися».
Їй удалося спустити пов’язку, потершись обличчям об стіну. У кімнаті було темно, яку мішку, і єдине, що дівчина почула серед тиші, — власний прискорений віддих, коли паніка знову охопила її. Інеж перемогла страх, контролюючи власне дихання: вдих носом, видих ротом, — а коли довкола зібралися її Святі, дозволила своїй свідомості помолитися. Мара уявляла, як вони перевіряють мотузки на її зап’ястях, як розтирають руки, повертаючи їм рухливість. Вона не брехала собі, що не боїться. Колись давно, після страшного падіння, тато пояснив їй, що не бояться тільки дурні. «Ми стикаємося зі страхом, — казав він, — ми вітаємо нежданого гостя і слухаємо, що він хоче нам розповісти. Якщо надходить страх, незабаром щось мусить статися».
Інеж мала намір вчинити так, аби щось сталося. Вона не зважала на біль у голові й примусила себе повільно проповзти кімнатою, угадуючи її розміри. Потім звелася на ноги, тримаючись за стіну, і обмацала її, шаркаючи та підстрибуючи в пошуках дверей або вікна. Коли Інеж почула наближення кроків, вона впала на підлогу, але часу, щоб знову напнути пов’язку на місце, забракло. Відтоді вартові зав’язували її міцніше. Але це вже не мало значення, оскільки Інеж знайшла вентиляційну решітку. Тепер вона потребувала лише одного: знайти спосіб вирватися зі своїх мотузок. Казові це вдалося б у темряві, а може, навіть під водою.
Єдину можливість детально роздивитися приміщення, де її утримують, Інеж мала під час прийомів їжі, коли їй приносили ліхтар. Вона чула, як у численних замках поверталися ключі, двері розчахувалися і дзенькала таця, що її ставили на стіл. За мить з її обличчя ніжно знімали пов’язку — Баян ніколи не поводився грубо чи різко. Не такий був у нього характер. Правду кажучи, Інеж підозрювала, що це було просто не під силу його наманікюреним рученятам музиканта.
На таці, звісно ж, ніколи не було ніяких приборів. Ван Ек був достатньо мудрий, щоб не довірити їй навіть ложку, проте Інеж користувалася перевагами кожної миті, проведеної без пов’язки, щоб сантиметр за сантиметром вивчити порожню кімнату, шукаючи підказки, які могли б допомогти визначити, де вона перебуває, і спланувати втечу. Зачіпок було небагато: бетонна підлога, не позначена нічим, окрім стосу ковдр, які дали, щоб вона могла загорнутися вночі; стіни, помережані порожніми полицями; стіл і стілець, на яких вона їла. Вікон там не було, і єдиний натяк на те, що вони можуть досі бути неподалік від Кеттердама, — це вологий аромат солоного повітря.
Баян розв’язував Інеж руки, потім знову зв’язував їх перед нею, щоб вона могла їсти, проте Мара, відтоді як виявила вентиляційну решітку, лише копирсалася в їжі, з’їдала достатньо, щоб підтримати свої сили, але не більше. Однак, коли Баян і вартові принесли їй сьогодні тацю, шлунок Інеж голосно забуркотів, озиваючись на запах м’яких сосисок і каші. Від голоду їй паморочилося в голові, тож, сідаючи, дівчина посунула тацю з її місця на столі й розбила біле керамічне горнятко й мисочку. Вечеря вихлюпнулася на підлогу купкою чаберової каші, що парувала, і розбитого глиняного посуду, а Інеж незграбно приземлилася поруч, ледве не гупнувшись лицем у вариво.
Баян похитав темною шовковистою головою.
— Ти слабка, тому що не їси. Пан Ван Ек каже, що, якщо знадобиться, я маю змушувати тебе поїсти.
— А ти спробуй, — озвалася вона, дивлячись на нього з підлоги і вищиряючи зуби. — Проблематично буде навчати когось грати на піаніно без жодного пальця.
Але Баян лише засміявся, зблиснувши білосніжними зубами. Разом з одним із вартових він допоміг їй повернутися на стілець і наказав принести ще одну тацю.
Ван Екові не вдалося б вибрати їй кращого тюремника. Баян був сулієць, усього на кілька років старший за Інеж, із пишним чорним волоссям, що кучерями спадало на комірець, і чорними, схожими на дорогоцінне каміння очима з такими довгими віями, що ними можна було бити мух. Він розповів їй, що служить у Ван Ека вчителем музики, а Інеж здивувалася, що крамар привів у свій дім такого хлопця, зважаючи на те що його нова дружина була вдвічі молодша за нього самого. Ван Ек був або надзвичайно самовпевненим, або надзвичайно дурним. «Він обдурив Каза, — нагадала вона собі. — І щосили намагається прикинутися тупим стовпом».
Коли безлад прибрали (це зробив вартовий; Баян не брався до такої роботи) і принесли нову їжу, тюремник обіперся на стіну і спостерігав, як Інеж їсть. Вона загрібала пальцями грудки каші, дозволивши собі незграбно проковтнути лише кілька шматків.
— Тобі слід їсти більше, — дорікнув їй Баян. — Якщо ти будеш трохи послужливішою, якщо відповіси на його запитання, ти зрозумієш, що Ван Ек — розсудлива людина.
— Розсудливий брехун, шахрай і викрадач людей, — сказала Мара, а потім прокляла себе за те, що озвалася.
Баян не міг приховати свого вдоволення. Кожний прийом їжі мав той самий заведений лад: вона копирсалася в тарілці; він заводив світську розмову, приправляючи балачки уїдливими запитаннями про Каза й Покидьків. Щоразу, коли вона озивалася, він вважав це перемогою. На жаль, що менше вона їла, то слабшою ставала, отже, складніше було стерпіти його глузування з неї.
— Зважаючи на компанію, з якою ти зналася, здається, що брехня й шахрайство — очки на користь містера Ван Ека.
— Шевраті, — чітко сказала Інеж. «Той, хто нічого не знає». Вона неодноразово так називала Каза. Мара подумала про Джаспера, який грається зі своїми пістолетами, про Ніну, яка вичавлює з людей життя одним помахом зап’ястя, про Каза, що зламує замок у своїх чорних рукавичках. Бандити. Злодії. Убивці. І всі вартують більше за тисячу Ван Еків.