«Два шуанських військових кораблі». Ось що змінилося. Час Ван Ека спливав. Чи було це відомо Баянові, чи він просто відчув зміну в настрої хазяїна?
— Я сподівався, що Баян зможе згодитися для чогось іще, окрім покращення хисту моєї дружини до гри на фортепіано, — вів далі Ван Ек, — але схоже, що нам із вами доведеться дійти згоди. Де Каз Бреккер тримає хлопця?
— Звідки мені взагалі це знати?
— Вам мають бути відомі адреси явок Покидьків. Бреккер ні до чого не вдається без підготовки. Він мусить мати мурашники для переховування по всьому місту.
— Якщо ви так добре його знаєте, тоді вам відомо, що він ніколи не триматиме Кувея там, куди я можу вас привести.
— Я в це не вірю.
— Нічого не можу вдіяти з тим, у що ви вірите чи не вірите. Ваш шуанський науковець уже, напевно, давно втік.
— Я почув би про це. У мене всюди є шпигуни.
— Очевидно, не всюди.
Баянові вуста примхливо скривилися.
Ван Ек стомлено похитав головою.
— Покладіть її сюди, на стіл.
Інеж знала, що пручатися немає сенсу, але все одно спробувала. Вона могла боротися або піддатися жаху, що охопив її, коли вартові підняли її на стіл і припнули до нього кінцівки. Тепер вона побачила, що один із реквізитних столів був завалений інструментами, що нічим не скидалися на гігантські киянки і пилки, які звисали зі стін. Це були справжні хірургічні інструменти. Скальпелі, пилки й затискачі, що зблискували, не приховуючи своїх похмурих намірів.
— Ви — Мара, пані Ґхафа, легенда Бочки. Ви збирали таємниці суддів, радників, злодіїв і навіть убивць. Сумніваюся, що в цьому місті є щось, що вам невідомо. Ви негайно розповісте мені адреси явок містера Бреккера.
— Я не можу розповісти вам те, чого не знаю.
Ван Ек зітхнув.
— Пам’ятайте, що я намагався поводитися з вами ввічливо. — Він повернувся до одного з вартових, кремезного чолов’яги з гострим, мов бритва, носом.
— Мені б хотілося, щоб це не надто затягнулося. Роби те, що вважаєш за краще.
Рука вартового зависла над столом з інструментами, наче вирішуючи, яка саме жорстокість буде ефективнішою. Інеж відчула, як її мужність похитнулася, від паніки вона хапала повітря ротом. «Якщо надходить страх, незабаром щось мусить статися».
Баян нахилився над дівчиною, його обличчя зблідло, а очі повнилися співчуттям.
— Будь ласка, скажи йому. Бреккер точно не вартує того, щоб тебе вкрили рубцями або скалічили. Скажи крамареві, що тобі відомо.
— Усе, що мені відомо: такі люди, як ти, не заслуговують на повітря, яким вони дихають.
Схоже було, наче музикант страждав від гострого болю.
— Я був до тебе винятково добрим. Я не якась там потвора.
— Ні, ти чоловік, який ледаче сидить поруч і вітає себе, що він такий ввічливий, поки потвора нажирається від пуза. Монстри принаймні мають зуби і хребет.
— Так нечесно!
Інеж не могла повірити в м’якотілість цього створіння, у те, що цієї миті воно домаглося її схвалення.
— Якщо ти досі віриш у чесність, отже, прожив дуже вдале життя. Відійди зі шляху потвори, Баяне. Покладімо цьому край.
Бритвоносий вартовий ступив на крок уперед; у його руках щось зблиснуло. Інеж потяглася до внутрішнього острівця спокою, до місця, яке допомогло їй прослужити ріку «Звіринці», рік, кожна ніч якого була сповнена болю й приниження, а відлік дням вели побої та ще дещо гірше.
— Давай, — заохотила вона чоловіка, і голос її був міцний як сталь.
— Зачекай, — озвався Ван Ек. Він роздивлявся Інеж із таким виразом обличчя, наче читав гросбух, намагаючись підібрати числа. Крамар схилив голову набік і промовив: — Поламай їй ноги.
Інеж відчула, як згасла її мужність. Вона почала молотити ногами, намагаючись вирватися з лещат вартових.
— Ах, — додав Ван Ек. — Ось що я думаю.
Бритвоносий вартовий вибрав важкий шматок труби.
— Ні, — зупинив його Ван Ек. — Я не хочу, щоб це був чистий перелом. Візьми киянку. Розтрощи кістку. — Над нею ширяв погляд його яскравих чисто-синіх очей — Віланових очей, проте до останньої крихти позбавлених Віланової доброти. — Нікому не вдасться скласти вас знову докупи, пані Ґхафа. Можливо, вам пощастить виплатити ваш контракт, просячи милостиню в Східній Клепці, а потім щоночі приповзати до Рейки, якщо, звісно, Бреккер і далі здаватиме вам там кімнату.
— Не треба. — Мара не знала, благає Ван Ека чи себе. Не знала, кого вона більше ненавидить цієї миті.
Вартовий узяв сталевий молоточок.
Інеж скорчилася на столі, тіло вкрилося потом. Вона відчувала запах власного страху.
— Не треба, — повторила вона. — Не треба.
Бритвоносий вартовий зважив молоточок у руках. Ван Ек кивнув. Вартовий замахнувся плавною дугою.
Інеж дивилася, як молоточок здійнявся і досяг найвищої точки, світло мерехтіло на його широкій голівці пласким обличчям мертвого Місяця. Дівчина почула, як тріснув у каміні вогонь, подумала про материне волосся із шовковими стрічками кольору хурми.
— Він ніколи не пристане на пропозицію, якщо ви поламаєте мене! — крикнула вона, слова вихопилися з якихось глибин усередині, голос лунав грубо й беззахисно. — Я йому більше не знадоблюся!
Ван Ек підвів руку. Молоток опустився.
Інеж відчула, як він ковзнув по її штанам, удар розколов поверхню стола за міліметр від її литки, і від цієї сили відламався кутик.
«Моя нога, — подумала дівчина, несамовито здригаючись. — Це мала бути моя нога». Потім вона відчула металевий присмаку роті. Мара прокусила язик. «Святі, захистіть мене. Святі, захистіть мене».
— Ви навели цікавий аргумент, — задумливо озвався Ван Ек. Він постукав пальцем по губах, роздумуючи. — Поміркуйте про свою відданість, пані Ґхафа. Завтра вночі я можу бути не таким милосердним.
Інеж не могла впоратися з тремтінням. «Я тебе розіпну, — заприсяглася вона подумки. — Я вирву з твоїх грудей жалісливі сердечні вибачення». Це була лиха думка, мерзенна думка. Але вона не могла її побороти. Чи схвалять це її Святі? Чи воздається їй пробачення, якщо вона вб’є не для того, щоб вижити, а тому, що палатиме соковитою, яскравою ненавистю? «Мені байдуже, — подумала Інеж, скручена судомою, і вартові підняли її тремтливе тіло зі столу. — Я спокутуватиму до останнього свого дня, якщо це означає, що спроможуся вбити його».
Вони потягли дівчину назад до її кімнати через фойє напівзруйнованого театру, а потім коридором, де, як вона знала, мала б розташовуватися колишня апаратна кімната. Їй знову зв’язали руки й ноги.
Баян повернув на місце пов’язку.
— Перепрошую, — прошепотів він. — Я не знав, що він задумав... Я...
— Кадема мегім.
Баян відсахнувся.
— Не кажи так.
Сулійці були стримані люди, вірні. Їм доводилося бути такими у світі, де вони не мали власної країни і де їх було так мало. Зуби Інеж стукотіли, але вона витиснула із себе слова:
— Ти покинутий. Так само, як ти повернувся спиною до мене, повернуться спинами до тебе. — Це було найгірше із сулійських проклять, яке забороняло предкам радо зустріти звинувачуваного в іншому світі та прирікало душу тинятися, не знайшовши домівки.
Баян зблід.
— Я не вірю в ці забобони.
— Повіриш.
Він щільніше запнув пов’язку на голові. Інеж почула, як зачинилися двері.
Вона лежала на боці, уп’явши стегно й коліна у тверду підлогу, та чекала, поки минеться дрож.
У перші дні перебування у «Звіринці» вона вірила, що хтось прийде по неї. Родина знайде її. Представник закону. Герой із тих історій, що розповідала їй мама. Чоловіки приходили, та не для того, щоб звільнити її, — і врешті-решт надія зів’яла, як листочки під занадто палючим сонцем, і змінилася зачатками смиренності.
Каз урятував її з тієї безнадії, а їхні життя відтоді стали низкою порятунків, вервечкою боргів, що їх вони ніколи не рахували, знову й знову рятуючи одне одному життя. Лежачи в темряві, вона збагнула, що, попри всі свої борги, вірила, що він знову врятує її, що він забуде про свою жадібність і своїх демонів та прийде по неї. Тепер Мара вже не була така певна. Річ була не лише в словах, які вона сказала і які зупинили Ван Екову руку, але в правді, яку вона почула у своєму голосі. «Він ніколи не пристане на пропозицію, якщо ви поламаєте мене». Вона не могла вдавати, наче ці слова були викликані якоюсь стратегією або навіть тваринним лукавством. Магія того, що вони спрацювали, народилася з віри. Потворні чари.