— Вона веде на другий поверх крамнички гравера, — повідомив Вілан, коли вони прослизнули всередину. — Її збудували для професорів, щоб ті могли дістатися з бібліотеки додому, не натикнувшись на розлючених студентів.
— Розлючених? — перепитав Джасперів батько. — Усі студенти мають зброю?
— Ні, проте це давня традиція протестів проти суспільних класів.
Мапа плавним рухом зачинилася, залишивши їх човгати манівцями в темряві.
— Не хочу бути товстошкірим, — пробурмотів Віланові Джаспер, — але я б не подумав, що ти бував у залі рідкісних книг.
— Я зустрічався тут зі своїми репетиторами за тих часів, коли батько думав... Репетитори знали чимало цікавих історій. А мені завжди подобалися мапи. Часом, якщо до літер торкатися пальцями, стає простіше... Так я знайшов прохід.
— Знаєш, Вілане, одного дня я перестану тебе недооцінювати.
Запала коротка пауза, а потім звідкись попереду пролунав Віланів голос:
— Тоді тебе буде значно важче здивувати.
Джаспер усміхнувся, але йому було якось моторошно. Він чув, як стріляють позаду них, у залі рідкісних книг. Він висів на волосинці, з плеча текла кров, вони здійснили грандіозну втечу — саме заради таких миттєвостей стрілець жив. Він мав аж труситися, збуджений сутичкою. Напруга нікуди не поділася, вона пінилася в жилах, але поруч із нею з’явилося холодне незнайоме відчуття, що наче висмоктувало з нього радість. Джаспер спроможний був думати тільки: «Та могли поранити. Він міг померти». Хлопець звик, що люди стріляли в нього. Він навіть трохи образився б, якби вони припинили в нього стріляти. Але це було інакше. Його батько не обирав цієї битви. Його єдиний злочин — віра у власного сина.
«Ось вона, кеттердамська проблема, — подумав Джаспер, поки вони невпевнено затиналися в темряві: — Повіриш не тій людині — і тебе це може вбити».
6. Ніна
іна не могла змусити себе припинити витріщатися на Кольма Фахея. Він був трохи нижчий за свого сина, мав ширші плечі та класичні каельські риси: яскраве темно-руде волосся і білу, мов сіль, шкіру, яка під новоземським сонцем рясно вкрилася ластовинням. Попри те що його очі були такі самі світло-сірі, як у Джаспера, у них була серйозність, якесь упевнене тепло, що різнилося від Джасперової блискучої енергії.
Але Нінину увагу до фермера прикуло не лише задоволення від намагання знайти в батькових рисах Джаспера. Просто було якось дивно бачити, що така добропорядна людина стоїть у кам’яній оболонці порожнього мавзолею, оточена найгіршими представниками Кеттердама, зокрема поряд Ніни.
Ніна здригнулася і щільніше загорнулася в стару кінську попону, що її використовувала замість ковдри. Вона вела відлік свого життя, позначаючи хороші й погані дні, а сьогодні, завдяки роботі з Корнелісом Смеетом, день виявився дуже поганим. Вона не могла дозволити цьому відчуттю перемогти, лише не тепер, коли вони були так близько до порятунку Інеж. «Нехай із тобою все буде гаразд», — мовчки благала Ніна, сподіваючись, що думки можуть якимось чином розітнути повітря, промчати над водами кеттердамських гаваней і дістатися до її подруги. «Залишайся в безпеці та неушкодженою і чекай на нас».
Ніни не було на Велльґелуці, коли Ван Ек узяв Інеж у заручниці. Тоді вона ще намагалася очистити своє тіло від парем, застрягши в тумані страждань, що почалися під час подорожі з Дієрнгольму. Вона наказувала собі бути вдячною за спогади про ті муки, кожну хвилину тремтіння, болю, нудоти. За сором від того, що Матаяс бачив усе це, притримував її волосся, клав на чоло компреси і стримував її якомога ніжніше, коли вона сварилася, умовляла його лестощами або кричала, щоб отримати ще дозу парем. Вона змушувала себе пам’ятати всі ті жахливі слова, які сказала, всі бурхливі задоволення, які обіцяла, кожну образу та обвинувачення, що кидала йому. «Ти насолоджуєшся, дивлячись, як я страждаю. Ти хочеш, щоб я благала, еге ж? Як довго ти чекав, щоб побачити мене такою? Припини карати мене, Матаясе. Допоможи мені: будь добрим до мене, і я відповім тобі взаємністю». Він зносив усе це в стоїчному мовчанні. Вона міцно хапалася за ці спогади. Потребувала, щоб вони були якомога яскравішими, чіткішими й вельми нудотними, аби боротися проти наркотичного голоду. Їй ніколи не хотілося знову стати такою.
Тепер вона дивилася на Матаяса; його волосся стало густим і золотистим, відросло достатньо, щоб завиватися над вухами. Вона закохалася в цей його вигляд і водночас ненавиділа його. Тому що він не дасть їй того, чого їй кортить. Тому що він знає, як жахливо вона цього потребує.
Коли Каз оселив їх на Чорному Серпанку, Ніна пережила два дні, а потім зламалася і пішла до Кувея з проханнями про нову дозу парем. Невеличку. Хоча б скуштувати дрібку, щоб полегшити цю безжальну спрагу. Вона більше не пітніла, минули напади гарячки. Ніна могла ходити й розмовляти, слухати, як Каз із рештою виношують свої плани. Проте, коли вона забралася геть, випила по горнятку бульйону і чаю, що Матаяс заздалегідь на славу здобрив цукром, жага знову повернулася і невпинно рубцювала її нерви пилками: туди-сюди, хвилину за хвилиною. Сідаючи поруч із Кувеєм, свідомо вона не хотіла просити його. Ніна тихенько розмовляла з ним шуанською, слухала його скарги на вологу в гробниці. А потім слова самі вирвалися з рота:
— Маєш іще?
Він навіть не перепитав, що вона має на увазі.
— Я віддав усе Матаясові.
— Розумію, — озвалася вона. — Напевно, це на краще.
Ніна посміхнулася. Кувей посміхнувся. Їй захотілося роздерти його пику на клаптики.
Адже вона в жодному разі не зможе піти до Матаяса. Ніколи. Та й, наскільки вона його знала, фієрданець уже викинув усе, що дав йому Кувей, у море. Від цієї думки Ніну охопила така паніка, що їй довелося вибігти надвір і виблювати скромний вміст свого шлунка перед одним зі зруйнованих мавзолеїв. Вона притрусила цю гидоту землею, а потім знайшла собі тиху місцину під віттям плюща, сіла й залилася мінливими слізьми.
— Ви всі — купка ні на що не здатних мерзотників, — повідомила вона мовчазним могилам. Схоже, вони цим не переймалися. Та все ж тиша Чорного Серпанку якимось чином заспокоїла дівчину, вгамувала її. Ніна не могла пояснити, чому. Терени мертвих ніколи раніше не дарували їй розради. Вона трішки відпочила, витерла сльози і, впевнившись, що не видасть себе вкритою плямами шкірою чи мокрими очима, повернулася назад до решти.
«Ти вже пережила найгірше, — казала вона собі. — Парем недосяжна, і тепер ти можеш припинити думати про неї». Якийсь час їй це вдавалося.
Минулої ночі, готуючись підлизуватися до Корнеліса Смеета, Ніна припустилася помилки, скориставшись своєю силою. Навіть із перукою, квітами, костюмом і корсетом вона не почувалася готовою до ролі спокусниці. Тому Серцетлумачниця знайшла в «Клубі купчастих хмар» люстерко і спробувала перекроїти кола під очима. Це вперше після одужання вона поривалася скористатися силою. Від зусиль Ніна одразу спітніла, і, щойно зблякли синці, вдарила жага парем — поспіхом щосили штурхнула її в груди. Дівчина скорчилася в три погибелі, ухопилася за вмивальник, свідомість сповнилася небезпечними думками про те, як їй вибратися звідси, у кого можуть бути запаси, що вона могла б продати. Ніна змусила себе пригадати свою ганьбу на човні, подумати про майбутнє, яке вона могла б збудувати разом із Матаясом, утім, повернула їй здоровий глузд саме думка про Інеж. Вона була зобов’язана Інеж своїм життям і ні за яких обставин не могла залишити подругу у скруті в пазурах Ван Ека. Ніна була не такою людиною. Відмовлялася бути такою.
Якимось чином вона зібралася. Плюснула водою в обличчя, пощипала себе за щоки, аж поки вони не порожевіли. Вона досі мала виснажений вигляд, але рішуче підтягнула корсет і зблиснула найяскравішою усмішкою, на яку лише спромоглася. «Чини все правильно, і Смеет не дивитиметься на твоє обличчя», — сказала собі Ніна і випливла з дверей, щоб упіймати собі баранця.