Коли Баян урешті прийшов, щоб зняти пов’язку, його супроводжували шестеро озброєних вартових. Інеж не була певна, скільки минуло часу, але припускала, що цілий день. Баян мав хворобливий вигляд і намагався не ззиратися з нею поглядом. Мара сподівалася, що він не спав цілісіньку ніч через її слова, які тиснули йому на груди. Він перерізав мотузки в неї на щиколотках, але одразу замінив їх кайданками, які гучно брязкали, коли вартові повели Інеж коридором.
Цього разу вони привели її до театру через затильні двері, минули пласкі декорації та закинутий реквізит, що припадав пилом, і дісталися сцени. Поїдену міллю зелену завісу опустили, тож тепер не видно було ані печери зі стільцями, ані балконів. Ізольовані від решти театру та зігріті теплом сценічних вогнів декорації дарували дивне інтимне відчуття. Вони менше скидалися на сцену, ніж на операційну справжнього хірурга. Погляд Інеж ковзнув понівеченим кутиком стола, де вона лежала минулої ночі, і рвучко метнувся геть.
Ван Ек чекав разом із бритвоносим вартовим. Інеж мовчки заприсяглася: навіть якщо її план не вдасться, навіть якщо він розтрощить її ноги в місиво, навіть якщо вона більше ніколи не ходитиме, вона знайде спосіб віддячити йому тим самим. Інеж не знала, як саме, але вона щось придумає. Вона пережила занадто багато, щоб дозволити Ван Екові знищити себе.
— Ви налякані, пані Ґхафа? — поцікавився він.
— Так.
— Яка відвертість! То ви готові розповісти мені те, що вам відомо?
Інеж глибоко вдихнула й схилила голову, сподіваючись, що це буде переконливим виявом неохоти.
— Так, — прошепотіла вона.
— Говоріть.
— Як я знатиму, що ви не нашкодите мені, навіть здобувши інформацію? — обережно запитала вона.
— Якщо інформація виявиться корисною, вам не доведеться мене боятися, пані Ґхафа. Я не тварина. Я користуюся найзвичнішими для вас методами: погрозами, насиллям. Бочка навчила вас очікувати на таке ставлення. — Він звучав, як Цьоця Гелін: «Чому ти змушуєш мене це робити? Ти сама заслужила на ці покарання, дівчинко».
— Отже, ви даєте мені обіцянку? — поцікавилася вона. Це було сміховинно. Ван Ек достатньо чітко дав зрозуміти, чого вартує його слово, коли порушив домовленість на Велльґелуці та намагався вбити їх усіх.
Утім він урочисто кивнув.
— Даю, — озвався. — Угода є згода.
— І Каз ніколи не дізнається...
— Звісно, звісно, — нетерпляче погодився крамар.
Інеж відкашлялася.
— «Синій Рай» — клуб неподалік від Рейки. Раніше Каз користувався кімнатами нагорі, щоб зберігати поцуплений крам. — Це була щира правда. А кімнати мають і досі бути порожніми. Каз припинив користуватися ними, коли дізнався, що один із шинкарів заборгував Десятицентовим Левам. Він не хотів, щоб хтось звітував, коли він приходив чи йшов геть.
— Дуже добре. Що ще?
Інеж покусала нижню губу.
— Помешкання на Кольстраат. Не пам’ятаю номер. Із нього розгортається краєвид на чорні виходи якогось із барлогів Східної Клепки. Раніше ми користувалися ним для спостережень.
— Справді? Будь ласка, кажіть далі.
— Ще є транспортний контейнер...
— Знаєте що, пані Ґхафа? — Ван Ек ступив крок до неї. На обличчі не було й сліду гніву. Крамар мав мало не радісний вигляд. — Не думаю, що ці місця — справжні золоті жили.
— Я б не...
— Я гадаю, ви вирішили відправити мене в погоню за власним хвостом, поки чекатимете на порятунок чи вигадуватимете ще якісь негожі спроби втечі. Але, пані Ґхафа, вам не потрібно чекати. Пан Бреккер збирається врятувати вас просто цієї миті. — Він кивнув одному з вартових. — Підійми завісу.
Інеж почула, як зарипіли мотузки й повільно піднялися пошарпані завіси. Театр був переповнений вартовими, що юрмилися в проходах, їх було щонайменше тридцять, а може, навіть більше, усі важко озброєні гвинтівками і кийками — приголомшлива демонстрація сили. «Ні», — подумала Інеж, коли Ван Екові слова дійшли до її свідомості.
— Це правда, пані Ґхафа, — вів далі Ван Ек. — Ваш герой уже йде. Пан Бреккер полюбляє вважати себе найрозумнішою людиною в Кеттердамі, тож, гадаю, я догоджу йому й дозволю перехитрити самого себе. Я усвідомлюю, що, замість того щоб ховати вас, повинен просто дозволити вас знайти.
Інеж насупилася. Це неможливо. Невже цей крамар насправді ошукав Каза? Невже він використав її для цього?
— Я щодня відправляв Баяна до «Ейл Комеді» та назад. Подумав, що сулійський хлопець викличе найбільше підозр, та й будь-який транспорт до ймовірно безлюдного острова обов’язково мусив бути поміченим. До сьогодні я не був певен, що Бреккер клюне; я ставав щоразу нетерплячішим. Але він клюнув. Сьогодні ввечері, трохи раніше, у доках засікли двох членів його команди, вони — той великий фієрданець і новоземський хлопчина — готували до відправлення гондолу. Я не переривав їхнього заняття. Вони — так само, як ви, — звичайні пішаки. Приз — Кувей, і ваш пан Бреккер нарешті віддасть те, що належить мені.
— Якби ви поводилися з нами чесно, Кувей уже був би у вас, — зауважила Інеж. — Ми ризикували життями, щоб витягти його з Льодового Двору. Ми ризикували всім. Вам слід дотримувати слова.
— Патріот запропонував би звільнити Кувея навіть без обіцянок винагороди.
— Патріот? Ваші махінації щодо юрди парем посіяли б у Керму хаос.
— Ринки швидко відновлюються. Керч вистоїть. Можливо, зміни, що наближаються, навіть посилять його. Але ви й люди на кшталт вас, можливо, скінчите не так добре. Як ви гадаєте, як упораються паразити з Бочки, якщо розпочнеться війна? Якщо чесні люди не розтринькуватимуть грошики й упадатимуть не коло гріхів, а коло тяжкої праці?
Інеж відчула, як випнулася її губа.
— Канальні щури мають власні методи виживання, байдуже, як завзято ви намагаєтеся нас знищити.
Крамар посміхнувся.
— Більшість ваших друзів не переживуть цієї ночі.
Дівчина подумала про Джаспера, про Ніну й Матаяса, про милого Вілана, який заслуговував на значно кращого батька, ніж цей мерзотник. Ван Екові йшлося не лише про перемогу. Було в цьому щось особисте.
— Ви ненавидите нас.
— Чесно кажучи, ви мене мало цікавите — акробатка, чи танцівниця, чи ким ви там були, перш ніж стали об’їдалом у цьому місті. Утім, визнаю: Каз Бреккер мене дратує. Підступний, безжальний, аморальний. Він годує розбещеність розбещеністю. Такий видатний розум можна було б використати з видатною користю. Він міг би керувати містом, збудувати щось, отримати прибуток, з якого мали б зиск усі. Натомість він, наче п’явка, присмоктався до кращих людей.
— Кращих людей? На кшталт вас?
— Вам боляче це чути, але це правда. Коли я покину цей світ, по мені залишиться найвидатніша з коли-небудь знаних корабельних імперій, двигун статків, данина Ґхезенові та свідчення його прихильності. А хто пам’ятатиме дівчисько типу вас, пані Ґхафа? Що ви з Казом Бреккером залишите по собі, крім трупів, які спалять на Баржі Женця?
За стінами театру пролунав постріл, і, коли вартові повернулися до вхідних дверей, запала раптова тиша.
Ван Ек звірився з годинником.
— Точно опівночі. Бреккер полюбляє драматизувати.
Інеж почула черговий постріл, а потім коротку кулеметну скоромовку. Шість вартових позаду неї, на ногах кайданки. Безпомічність здійнялася, щоб здушити їй горло. Каз та інші прямували до пастки, а Мара не могла їх попередити.
— Я подумав, що краще не залишати периметр зовсім без охорони, — зауважив Ван Ек. — Нам би не хотілося занадто спростити все й зіпсувати сюрприз.