— Туристи.
І справді, кілька людей розглядали стоси хутра і шкурок. Матаяс рушив за Ніною до прилавку.
— Ми хочемо забрати замовлення, — повідомила Ніна службовцю в окулярах.
— На яке ім’я?
— Юдіт Коенен.
— Ах! — зрадів службовець, звіряючись із гросбухом. — Золота рись і чорний ведмідь, цілком сплачені. Хвилиночку. — Він зник у затильній кімнатці, а за хвильку з’явився із неї, згорбившись під вагою двох велетенських пакунків, загорнених у коричневий папір і перев’язаних шпагатом. — Чи потрібна вам допомога, щоб донести їх?..
— Усе гаразд. — Матаяс, не напружуючись, підняв пакунки. Людям у цьому місті потрібно більше свіжого повітря і тренувань.
— Але, можливо, дощитиме. Дозвольте мені хоча б...
— Усе гаразд, — заревів Матаяс, і службовець відсахнувся.
— Не зважайте на нього, — втрутилася Ніна. — Йому потрібно поспати. Красно дякую за вашу допомогу.
Службовець слабко всміхнувся, і вони пішли собі своєю дорогою.
— Ти ж знаєш, що жахливий у цьому сенсі, правда? — поцікавилася Ніна, коли вони опинилися на вулиці й увійшли до Східної Клепки.
— У сенсі брехні й шахрайства?
— У сенсі ввічливої поведінки.
Матаяс замислився.
— Я не хотів поводитися грубо.
— Просто дозволь, говоритиму я.
— Ніно...
— Відтепер ніяких імен.
Він її роздратував. Матаяс зрозумів це з її голосу, але не думав, що причина в тому, що він був грубим із службовцем. Вони ненадовго зупинилися, щоб Матаяс зміг перевдягнутися з костюма Безумця в один з багатьох туалетів Багряного Пана, складених у пакунки від хутра. Фієрданець не був певен, чи знав службовець, що ховається під обгорткою з коричневого паперу, чи пошили костюми в крамничці та чи був «Золотий борсук» просто якоюсь точкою збуту. Каз мав таємничі зв’язки по цілому Кеттердаму, і лише він знав правду про їхню роботу.
Щойно Матаяс знайшов достатньо великий червоний плащ і надів на обличчя біло-червону лаковану маску, Ніна простягнула йому мішечок зі срібними монетами.
Хлопець одразу підкинув мішечок на долоні, і монети радісно задзеленчали.
— Вони ж несправжні, еге ж?
— Звичайно ні. Але ніхто ніколи не знає, чи справжні монети. Це частина розваги. Нумо, потренуймося.
— Потренуймося?
— Мамо, тато, оплата житла! — співучим голосом продекламувала Ніна.
Матаяс витріщився на неї.
— У тебе що, гарячка?
Ніна підняла вуаль на чоло, щоб він осягнув усю силу її розлюченого погляду.
— Це з «Комеді Бруте». Коли Багряний Пан з’являється на сцені, глядачі вигукують...
— Мамо, тато, оплата житла, — закінчив її думку Матаяс.
— Саме так. А потім ти кажеш: «Не можу, мій любий, грошей катма» — і кидаєш жменю монет у натовп.
— Чому?
— З тієї ж причини, чому всі свистять Безумцеві чи кидають квіти Королеві Скарабеїв. Така традиція. Туристи не завжди це розуміють, але керченці — завжди. Отже, цієї ночі, якщо хтось кричить: «Мамо, тато, оплата житла...»
— Не можу, мій любий, грошей катма, — похмуро проспівав Матаяс, кидаючи в повітря жменю монет.
— Тобі слід робити це з більшим ентузіазмом, — дорікнула Ніна. — Це мусить бути весело.
— Я почуваюся дурником.
— Часом непогано почуватися дурником, фієрданцю.
— Ти кажеш так тільки тому, що не маєш сорому.
На його подив, замість уїдливого дотепу Ніна змовкла і не озивалася всю дорогу, аж поки вони не зайняли свою першу позицію навпроти ігрової зали Ліду, приєднавшись до музикантів і вуличних артистів усього за кілька дверей від «Клубу купчастих хмар». А потім у Ніні хтось наче натиснув на перемикач.
— Гайда, заходьте всі до «Багряної шаблі»! — оголосила вона. — Ось ви, пане. Ви занадто худий, це вам не на користь. Як щодо невеличкої порції безкоштовної їжі та карафки вина? А ви, пані, схоже, ви знаєте, як трохи розважитися...
Ніна одного за одним приваблювала до них туристів, наче народилася для цього, пропонуючи безкоштовну їжу й напої та роздаючи костюми й рекламні листівки. Коли поруч з’явився один з викидайл із гральної зали, щоб подивитися, що вони задумали, Ніна з Матаясом рушили вперед, просуваючись у південно-східному напрямку і далі роздаючи дві сотні костюмів і масок, якими їх забезпечив Каз. Коли люди цікавилися, що взагалі відбувається, Ніна запевняла, що це рекламна акція нової гральної зали з назвою «Багряна шабля».
Як і передбачала Серцетлумачниця, час від часу хтось упізнавав Матаясів костюм і кричав: «Мамо, тато, оплата житла!»
Матаяс старанно відповідав, щодуху намагаючись говорити веселим голосом. Якщо туристам і гулякам навіть здалося, що його виставі чогось бракує, жоден із них цього не сказав; напевно, їх відтягнула злива срібних монет.
Коли вони дісталися до Західної Клепки, стосу костюмів більше не було, а на небокраї сходило сонце. Матаяс помітив короткий спалах на даху «Аммберз готелю» — це Джаспер сигналізував своїм дзеркальцем.
Фієрданець провів Ніну до третього поверху готелю, до кімнати, заброньованої на ім’я Юдіт Коенен. Як і обіцяв Каз, із балкону розгортався чудовий краєвид на широко розкинутий Худмедбридж і води Західної Клепки, обмеженої з обох боків готелями й будинками задоволень.
— Що це означає? — поцікавився Матаяс. — Худмедбридж?
— Міст доброї діви.
— Чому його так назвали?
Ніна притулилася до одвірку та сказала:
— Ну, історія така: коли одна жінка виявила, що її чоловік закохався в дівчину із Західної Клепки і планує покинути її, вона прийшла на цей міст і, щоб не жити без нього, кинулася в канал.
— Через такого неблагородного чоловіка?
— Тебе ніколи не спокушали? Усі ці ягідки та плоть Західної Клепки просто в тебе перед очима.
— Ти б кинулася з моста через чоловіка, що спокусився?
— Я б не кинулася з моста навіть через короля Равки.
— Жахлива історія, — підсумував Матаяс.
— Сумніваюся, що це правда. Таке стається, коли дозволяєш чоловікам вигадувати назви для мостів.
— Тобі слід відпочити, — нагадав хлопець. — Я можу тебе розбудити, коли настане час.
— Я не стомлена, і не потрібно розповідати мені, як виконувати мою роботу...
— Ти сердишся.
— ...чи розповідати, як я почуваюся. Іди на свій пост, Матаясе. У цій позолоті ти теж маєш трохи простуватий вигляд.
Голос у неї був холодний, спина пряма. Згадка про сон повернулася так реалістично, що він майже відчув кусючий вітер, пекучі пориви вкривали щоки снігом. У горлі пекло, скрипіло й саднило, коли він кричав Нінине ім’я. Матаяс хотів сказати їй, щоб була обережною. Хотів запитати, що було не так.
— Жодних плакальників, — пробурмотів він.
— Жодних погребінь, — озвалася дівчина, вивчаючи поглядом міст.
Матаяс тихенько вийшов, спустився сходами і перетнув канал широко розкинутим мостом Худмедбридж. Він подивився вгору, на балкончик «Аммберз готелю», утім, не побачив там жодного Ніниного сліду. Це був добрий знак. Якщо він не може побачити її з моста, Ван Ек теж не зможе. Кілька кам’яних сходинок привели його вниз до доку, де в рожевому від ранкового світла прибої продавець квітів направляв на місце багром свою баржу, повну цвіту. Поки чоловік порався коло своїх тюльпанів і нарцисів, Матаяс перекинувся з ним кількома словами, помічаючи знаки, що їх крейдою залишив Вілан над рівнем води з обох боків каналу. Вони були готові.
Хлопець піднявся сходами до «Імперії Комеді»; зусібіч його оточували маски, вуалі та блискучі плащі. Кожен поверх мав свою тематику, пропонуючи фантазії на будь-який смак. Матаяс налякався, побачивши вішалку з костюмами дрюскелле. Хай там як, це було гарне місце, щоб залишатися непоміченим.
Фієрданець хутко попрямував на дах і просигналив Джасперові своїм дзеркальцем. Тепер вони всі були на своїх місцях. За кілька хвилин до півдня Вілан спуститься, щоб зачекати у кав’ярні, яка була розташована обіч каналу і завжди приваблювала галасливий натовп вуличних акторів: музикантів, мімів, жонглерів, що виступали за гроші туристів. А зараз хлопчик лежав на боці, приткнувшись за кам’яним виступом на даху, і безтурботно дрімав. Матаясова гвинтівка, загорнута в клейонку, лежала поруч із Віланом, а ще крамарик вишикував цілу низку феєрверків, і їхні ґноти скрутилися, мов мишачі хвости.