Інеж досі пам’ятала, яке потрясіння відчула, побачивши напис «Рідкісні спеції» на стіні одного із цих пакгаузів. Це була реклама, слова між двома намальованими фарбою сулійськими дівчатами з майже повністю оголеними коричневими тілами, а на вишивку на їхніх коротеньких шовках натякало кілька золотих мазків. Інеж стояла там, не в змозі відвести очей від вивіски, менш ніж за три кілометри від місця, де продавали, купували й торгувалися за права на її тіло; серце зайчиком скакало в грудях, паніка скувала м’язи, Мара не могла припинити витріщатися на тих дівчат із браслетами на зап’ястях і дзвіночками навколо щиколоток. Урешті-решт вона наказала собі рухатися, і чари немовби розвіялися — Інеж побігла назад до Бочки швидше ніж коли-небудь, поспішаючи дахами будинків, а під її невтомними ногами в сірому мигтінні пролітало місто. Тієї ночі їй наснилося, що намальовані дівчата ожили. Вони застрягли в цегляній стіні пакгаузу і криками благали про звільнення, але Інеж не могла їм допомогти.
«Рідкісні спеції». Вивіска й досі була на місці, хоча вицвіла під сонцем. Вона досі мала силу над Інеж, змушувала м’язи стискатися, а дівчину уривчасто дихати. Утім, можливо, коли Мара матиме свій корабель, коли переможе першого работорговця, фарба на стіні вкриється пухирцями. Крики дівчат, вбраних у шовки кольору м’яти, перетворяться на сміх. Вони танцюватимуть для себе, а не для когось. Попереду Інеж бачила високу колону, яку вінчала Гхезенова Рука; вона кидала довгу тінь на серце керчинського багатства. Дівчина уявила, як її Святі обв’язують колону мотузками й валять на землю.
У своїх безформних пальтах вони з Казом не привертали уваги — просто два хлопчики в пошуках роботи чи дорогою до наступної зміни. Проте Інеж не могла вільно дихати. Міська варта регулярно патрулювала вулички в районі складів. А в разі якщо цього захисту було недостатньо, корабельні компанії наймали приватну охорону, щоб переконатися, що двері залишатимуться зачиненими, а жоден із робітників, які постачали, складали й перевозили товари, не даватиме волю рукам. Район складів був одним із найбезпечніших місць у Кеттердамі, а через це — останнім, де Ван Ек їх шукатиме.
Вони наблизилися до покинутого складу тканин. Вікна на нижньому поверсі були розбиті, цегла над ними почорніла від кіптяви. Пожежа, мабуть, сталася нещодавно, проте склад не залишатиметься порожнім довго: його очистять, перебудують чи просто знесуть, щоб звести нову споруду. Місце в Кеттердамі цінували неабияк.
Висячий замок на дверях не став для Каза особливою проблемою, і вони увійшли до нижнього поверху, жахливо понівеченого вогнем. Сходи поблизу фасаду будинку були здебільшого неушкоджені. Вони піднялися — Інеж легко наступала на дошки, Каз підкреслював кожен крок ритмічним «цок» свого ціпка.
Коли вони дісталися третього поверху, Каз попрямував до комори, де гігантськими пірамідами й досі висилися рулони тканини. Здебільшого вони не постраждали, проте кілька нижніх рулонів були забруднені сажею і тканина мала неприємний горілий запах. Утім, хлопець із дівчиною зручно влаштувалися. Інеж умостилася на підвіконні, обіпершись ногами в одну дошку, а спиною в іншу. Вона була вдячна за можливість просто сидіти й дивитися з вікна на водянисте полуденне світло. Там не дуже було на що подивитися — тільки голі цегляні стіни складів і величезна купа цукрового силосу, що стриміла над гаванню.
Каз витяг з-під однієї зі швейних машинок бляшанку та простягнув Інеж. Дівчина, клацнувши, відчинила її та побачила ліщинові горішки, крекери, загорнуті у вощений папір, і фляжку з корком. Отже, це була одна з явок, про які так палко бажав довідатися Ван Ек. Інеж відкоркувала фляжку й понюхала.
— Вода, — сказала вона.
Досхочу напилася і з’їла кілька черствих крекерів. Вона зголодніла й сумнівалася, що скоро отримає гарячу їжу. Каз попередив, що вони не зможуть повернутися на Чорний Серпанок, поки не споночіє, і вона припускала, що навіть там вони не куховаритимуть багато. Дівчина подивилася, як Бреккер притиснувся до стосу рулонів навпроти неї та поклав біля себе ціпок, але змусила себе перевести погляд у вікно, подалі від точності його рухів і туго напнутої лінії його щелепи. Тепер спостерігати за Казом здавалося небезпечним, як ніколи раніше. Інеж бачила, як підіймається й мерехтить у сценічних вогнях на «Ейл Комеді» молоточок. «Він ніколи не пристане на пропозицію, якщо ви поламаєте мене». Дівчина з приємністю відчувала вагу своїх ножів. Вона торкнулася їх рукою, наче вітаючись із давніми друзями, і відчула, як трохи послабилася напруга всередині.
— Що ти сказала Ван Екові на мосту? — нарешті запитав Каз. — Коли ми обмінювалися?
— Ти побачиш мене ще раз, але він буде останнім.
— Чергова сулійська приказка?
— Обіцянка собі самій. І Ван Екові.
— Обережніше, Маро. Ти не годишся, щоби гратися в помсту. Не впевнений, що твої сулійські Святі це схвалять.
— Мої Святі не люблять кривдників. — Вона потерла рукавом брудне скло. — Ті вибухи, — озвалася, — з іншими все буде гаразд?
— Жоден із них не стояв на посту поблизу місця, де вибухнули бомби. Принаймні ті, які ми бачили. Знатимемо більше, коли повернемося на Чорний Серпанок.
Інеж це не подобалося. А що, як когось поранили? Що, як ніхто з них не повернеться на острів? Після всіх днів страху й очікування потреба сидіти нерухомо, поки друзі можуть вскочити в халепу, стала новим розчаруванням.
Інеж помітила, що Каз роздивляється її, і перевела погляд на нього. Крізь вікна косими променями лилося сонячне світло й надавало його очам кольору міцного чаю. «Він ніколи не пристане на пропозицію, якщо ви поламаєте мене». Вона відчувала згадку про ці слова, наче, промовивши їх, випалила собі горлянку.
Каз не відвів погляду, поцікавившись:
— Він скривдив тебе?
Дівчина обійняла руками коліна. «Чому ти цікавишся? Щоб переконатися, що я здатна наразитися на нові небезпеки? Щоб додати це до переліку образ, за які доведеться відповісти Ван Екові?»
Каз від самого початку чітко дав зрозуміти все щодо їхніх із нею домовленостей. Інеж була інвестицією, надбанням, яке варто було захищати. Їй хотілося вірити, що вони стануть одне для одного чимось більшим. Ян Ван Ек позбавив її цієї ілюзії. Інеж була ціла й неушкоджена. Із важких випробувань в «Ейл Комеді» вона повернулася без шрамів чи травм, що їх не можна було б вилікувати їжею та сном. Проте Ван Ек украв щось у неї. «Я йому більше не знадоблюся». Слова вирвалися з якоїсь схованки всередині, у них була правда, якої вона не могла не знати. Інеж мала б радіти. Краще гірка правда, ніж солодка брехня.
Вона дозволила своїм пальцям помандрувати до того місця, де молоточок зачепив її ногу, побачила, що Казові очі стежать за її рухами, і зупинилася. Поклала руки на стегна й похитала головою.
— Ні, він мене не скривдив.
Каз відхилився назад, повільно вивчаючи дівчину поглядом. Він їй не вірив, проте Інеж не могла змусити себе хоча б спробувати переконати його в цій брехні.
Він уперся ціпком у підлогу та скористався ним, щоб допомогти собі, зіслизаючи зі стосу з тканинами.
— Відпочинь, — сказав.
— Куди ти йдеш?
— У мене є справи неподалік від силосів, і хочу подивитися, яку інформацію вдасться назбирати. — Хлопець відпустив ціпок, притуливши його до одного з рулонів.
— Не візьмеш його?
— Занадто підозріло, особливо якщо Ван Ек залучив до справи міську варту. Відпочинь, — повторив він. — Тут ти будеш у безпеці.
Інеж заплющила очі. Щодо цього вона могла йому довіряти.
Коли Каз розбудив її, сонце вже сідало, укриваючи позолотою віддалену вежу Гхезена. Вони вийшли з пакгауза, замкнули за собою двері та приєдналися до робітників, що поверталися на ніч додому. Потім рушили на південний схід, уникаючи найзалюдненіших частин Бочки, де, поза всіма сумнівами, нишпорила міська варта, і попрямували до житлових районів. У якомусь вузькому каналі вони сіли в невеличкий човник і спрямували його вздовж Ґраф-каналу до імли, що огортала Острів Чорного Серпанку.