— Кажу вам, до жінок у нього поганий смак.
Вілан замислився, чи не виштовхати Джаспера з фургона.
З обох боків ґрунтова дорога межувала із чимось схожим на пшеничні та ячмінні поля, навколо простиралися рівнинні землі, подекуди поцятковані клунями й вітряками. Фургон їхав швидко. «Навіть трохи зашвидко», — подумав Вілан, коли вони підстрибнули на глибокій вибоїні. Він зі свистом вдихнув.
Фермер засміявся.
— Це корисно. Масажує печінку!
Вілан ухопився за бік, шкодуючи, що після всього не виштовхнув Джаспера з фургона й сам не вистрибнув слідом. На щастя, за два кілометри фургон пригальмував перед двома кам’яними стовпами, що позначали довгу під’їзну доріжку.
— Далі я не поїду, — оголосив фермер. — Не хочу мати нічого спільного із цим місцем. Забагато страждань. Часом, коли здіймається правильний вітер, чутно, як вони сміються і кричать.
Хлопці ззирнулися.
— Хочете сказати, там живуть привиди?
— Думаю, що так.
Вони подякували й радо вислизнули на дорогу.
— Коли впораєтеся тут, пройдіть іще кілька кілометрів дорогою, — запропонував водій. — У мене є двійко акрів, які потрібно обробити. П’ять крюґе на день — і спатимете в клуні, а не просто неба.
— Звучить багатообіцяльно, — відгукнувся Джаспер, махаючи, але щойно вони відвернулися, рушаючи дорогою, що вела до церкви, поскаржився:
— Назад ідемо пішки, гадаю, я забив ребро.
Коли водій зник із їхнього поля зору, хлопці поскидали пальта й кашкети, під якими виявилися чорні костюми, що їм завбачливо порадив піддягнути Каз, і поскладали знятий одяг за стовбуром дерева.
— Скажете їм, що вас прислав Корнеліс Смеет, — підказав їм Бреккер. — Що ви перевіряєте для пана Ван Ека, чи доглядають за могилою як слід.
— Чому? — не зрозумів Вілан.
— Бо якщо ви стверджуватимете, що ти — Ван Еків син, вам ніхто не повірить.
Дорогу оточили тополі, а коли хлопці перетнули пагорб, перед їхніми поглядами постала будівля: триповерхова споруда з білого каменю, невисокі граціозні сходи попереду вели до аркоподібних вхідних дверей. Під’їзна доріжка була охайно викладена гравієм і огороджена з обох боків невисоким тисовим живоплотом.
— Хіба це не схоже на церкву? — поцікавився Джаспер.
— Може, колись тут був монастир або школа? — припустив Вілан. Він прислухався, як скрипить під черевиками гравій. — Джаспере, ти добре пам’ятаєш свою матір?
Хлопчик бачив чимало різних усмішок на стрільцевому обличчі, проте та, що розквітла на його обличчі зараз, була новою, повільною й так щільно стиснутою, наче рука з виграшною комбінацією.
— Так, вона навчила мене стріляти. — Ось і все, що він сказав.
Вілан хотів поставити сотню запитань, проте що ближче вони підходили до церкви, то менше він міг сформулювати думку і втримати її в голові. Ліворуч від церкви хлопчик побачив гліцинію, яка щойно розквітла, у весняному повітрі висів насичений солодкий аромат фіолетового цвіту. Трохи далі, за церковним газоном і праворуч, виднілися ковані ворота й паркан, що відгороджував кладовище, у центрі стояла висока кам’яна постать — жіноча, здалося Віланові, ймовірно, Святої Гільди.
— Там, мабуть, цвинтар, — сказав він, міцніше стискаючи квіти. «Що я тут роблю?» Знову це запитання, і раптом виявилося, що він не знає відповіді. Каз мав рацію. Це було по-дурному сентиментально. Що доброго в тому, щоб побачити могильний камінь із материним іменем на ньому? Він навіть не зможе його прочитати. Але вони вже подолали весь цей шлях.
— Джаспере... — почав Вілан, але тієї самої миті з-за рогу з’явилася молода жінка в сірому робочому одязі, яка штовхала перед собою наповнену землею тачку.
— Ґуд морґен, — озвалася вона до хлопців. — Чи можу я вам допомогти?
— Доброго ранку, — м’яко відповів Джаспер. — Ми приїхали до вас із бюро Корнеліса Смеета.
Жінка насупилася, і Вілан додав:
— Від імені високоповажного Радника Яна Ван Ека.
Вочевидь, вона не помітила, як затремтів його голос, бо її чоло одразу розгладилося й обличчя осяяла усмішка. Її округлі щоки порожевіли.
— Звичайно. Але, зізнаюся, я здивована. Пан Ван Ек був до нас такий великодушний, хоча ми рідко чули від нього хоч слово. Невже щось негаразд?
— Зовсім ні, — заспокоїв її Вілан.
— Просто нова політика, — підтвердив Джаспер. — Більше роботи для кожного.
— Хіба колись було інакше? — знову всміхнулася жінка. — Бачу, ви принесли квіти.
Вілан кинув погляд на букет. Той здавався меншим і розхристанішим, ніж він гадав.
— Ми... так.
Жінка повитирала руки об своє безформне вбрання і сказала:
— Я відведу вас до неї.
Але, замість того щоб повернутися в напрямку кладовища, вона рушила до входу.
Джаспер здвигнув плечима, і хлопці покрокували за нею назирці. Коли вони підіймалися низькими кам’яними східцями, щось холодне поповзло Вілановим хребтом.
— Джаспере, — прошепотів він. — Там ґрати на вікнах.
— Норовисті монахи, — припустив Джаспер, але не посміхнувся.
Передня вітальня була у два поверхи заввишки й мала викладену білим кахлем із витонченими синіми тюльпанами підлогу. Вона не нагадувала жодну із церков, що їх доводилося бачити Віланові. У кутку стояв великий стіл, а на ньому — ваза з квітами гліцинії, яку хлопчик помітив на вулиці. Він глибоко вдихнув. Пахощі заспокоювали.
Жінка відімкнула велику шафу і трохи покопирсалася там, а потім дістала товсту теку.
— Ось вона: Марія Гендрікс. Як бачите, усе до ладу. Поки ми її причепуримо, можете погортати папери. Наступного разу можна уникнути затримки, якщо ви повідомите нас про свій приїзд заздалегідь.
Вілан відчув, як пішов поза шкурою мороз. Він спромігся кивнути.
Жінка вибрала із шафи важке кільце з ключами й відімкнула блакитні двері, що вели кудись із вітальні. Вілан почув, як вона повернула ключ у замку з другого боку. Він поклав букетик польових квітів на стіл. Їхні стебельця були зламані. Хлопчик стискав їх занадто міцно.
— Що це за місце? — запитав він. — Що мається на увазі під «причепуримо її»? — Його серце зайшлося в шаленому ритмі, наче метроном, налаштований на неправильний темп.
Джаспер гортав папери, ковзаючи поглядом по сторінках.
Вілан перехилився через стрільцеве плече і відчув, як стискає його в обіймах безнадійна, задушлива паніка. Слова на сторінці були безглуздими карлючками, чорною мішаниною комашиних ніжок.
Він силувано вдихнув.
— Джаспере, прошу, — заблагав він тоненьким пронизливим голосочком, — прочитай мені це.
— Вибач, — поспішно відповів стрілець. — Я забув. Я... — Вілан не міг зрозуміти Джасперового виразу обличчя: сум, спантеличеність. — Вілане... Гадаю, твоя мати жива.
— Це неможливо.
— Твій батько ув’язнив її.
Вілан похитав головою. Такого не могло бути.
— Вона захворіла. Легенева інфекція...
— Він стверджує, що вона жертва істерії, параної та манії переслідування.
— Вона на може бути живою. Він... Він одружився вдруге. А як щодо Еліс?
— Я думаю, що він визнав твою матір душевнохворою і скористався цим як причиною для розлучення. Це не церква, Вілане. Це притулок.
Свята Гільда. Його батько щороку надсилав їм гроші, але не благодійні внески. Для догляду за нею. Для її мовчання. Кімната раптом закрутилася.
Джаспер штовхнув Вілана на стілець біля столу та притиснувся до його лопаток, змушуючи нахилитися вперед.
— Затисни голову колінами, зосередь погляд на підлозі. Дихай.
Вілан змусив себе вдихнути, видихнути, глипнути на ті чарівні сині тюльпани в білих кахляних камерах.
— Розкажи мені решту.
— Тобі потрібно заспокоїтися, інакше вони здогадаються, що щось не так.
— Розкажи мені решту.
Джаспер видихнув і став далі гортати теку.
— Сучий син, — озвався він за мить. — Тут, у теці, є документ про передачу повноважень. Копія.
Вілан не зводив очей із кахлю на підлозі.
— Що? Що це таке?