Джаспер прочитав уголос:
«Цей документ, засвідчений перед обличчям Ґхезена, відповідає чесним діловими стосунками людей, уповноважених Керчем і його Торговельною Радою, і підтверджує передачу всього майна, нерухомості та законної власності Марії Гендрікс у керування Янові Ван Еку до того часу, поки Марія Гендрікс знову буде спроможною вести свої власні справи».
— «Передачу всього майна», — повторив Вілан. «Що я тут роблю? Що я тут роблю? Що я тут роблю?»
У замку блакитних дверей повернувся ключ, і жінка — медсестра, збагнув Вілан — знову пропливла крізь них, розгладжуючи фартушок на своїй сукенці.
— Ми готові прийняти вас, — повідомила жінка. — Вона сьогодні досить слухняна. З вами все гаразд?
— Мій друг трохи нездужає. По всіх годинах, проведених у кабінеті пана Смеета, йому забагато сонця. Чи можна попросити вас принести склянку води?
— Авжеж! — запевнила медсестра. — Ох, тут справді трохи задушливо.
Вона знову зникла за дверима, повторивши ту саму процедуру відмикання й замикання. «Вона чинить так, щоб пацієнти не повиходили».
Джаспер присів перед Віланом і поклав руки йому на плечі.
— Ві, послухай мене. Ти мусиш зібратися. Опануєш себе? Або просто підемо геть. Я скажу їй, що тобі не до цього, чи просто піду туди сам. Ми можемо спробувати повернутися одного...
Вілан глибоко уривчасто вдихнув повітря носом. Він не міг осягнути того, що сталося, не міг зрозуміти масштабів. «То просто виконуй за раз одну справу». Цієї техніки його навчив один із приватних учителів, намагаючись уберегти хлопчика від пригнічення, що викликала в нього кожна сторінка. Це не допомагало, особливо якщо над ним загрозливо нависав батько, проте Віланові вдалося скористатися порадою деінде. «Одну справу за раз. Підводься». Він підвівся. «З тобою все гаразд».
— Зі мною все гаразд, — повідомив він Джасперові. — Ми нікуди не йдемо. — Це було єдине, у чому Вілан був упевнений.
Коли медсестра повернулася, він узяв склянку води, подякував і випив. Потім вони з Джаспером пройшли за жінкою крізь блакитні двері. Він не зміг змусити себе зібрати розкидані столом зів’ялі польові квіти. «Одну справу за раз».
Вони йшли повз зачинені двері, минали щось схоже на тренувальні зали. Звідкись лунав стогін. У просторій вітальні дві жінки грали в щось, що нагадувало ріддершпель.
«Моя мати мертва. Вона мертва». Але ніщо всередині цьому не вірило. Більше не вірило.
Нарешті сестра привела їх до заскленого ґанку — через розташування на західному боці будівлі він усотував усе тепло сонячних променів. Одна стіна цілком складалася з вікон, і крізь них видніли зелена пляма шпитального газону та цвинтар удалечині. Це була ошатна кімнатка, на кахляній підлозі не було жодної плями. На мольберті біля вікна стояло полотно, на якому вже з’явився перший начерк краєвиду. До Вілана повернувся спогад: його мати стоїть за мольбертом у затильному дворику будинку на Ґельдстраат, пахне лляною олією, у порожній склянці стирчать чисті пензлики, її задумливий погляд оцінює обриси елінгу й каналу біля його підніжжя.
— Вона малює, — рішуче озвався Вілан.
— Весь час, — радісно погодилася медсестра. — Наша Марія — справжня художниця.
У візочку сиділа жінка, її голова похилилася, наче та намагалася не куняти, навколо вузьких плечей висився стіс ковдр. Зморшкувате обличчя, волосся кольору збляклого бурштину, помережане сивиною. «Колір мого волосся, — збагнув Вілан, — якщо дозволити йому вигоріти на сонці». Він відчув раптове полегшення. Ця жінка була занадто стара, щоб бути його матір’ю. Але потім вона підвела підборіддя, розплющила очі. Вони були ясні, чистого горіхового кольору, анітрохи не змінилися, не зменшилися.
— До вас відвідувачі, пані Гендрікс.
Губи його матері поворухнулися, але Вілан не зміг почути, що вона каже.
Жінка подивилася на них розумними очима. А потім її риси здригнулися, стали нечіткими й запитальними, наче впевненість покинула обличчя.
— А я... я вас знаю?
У Вілана боліло горло. «Чи впізнала б вона мене, — замислився він, — якби я й досі мав вигляд її сина?» Йому вдалося похитати головою.
— Ми зустрічалися... ми зустрічалися дуже давно, — сказав він. — Коли я був дитиною.
Вона щось промугикала і глянула на газон.
Вілан безпомічно повернувся до Джаспера. До цього він не був готовий. Його мати була давно похованим тілом, порохом у землі.
Джаспер обережно підвів його до стільця навпроти Марії.
— Ми маємо годину, перш ніж вирушимо назад, — тихо нагадав він. — Поговори з нею.
— Про що?
— Пам’ятаєш, що ти казав Бреккерові? Ми не знаємо, що станеться згодом. Це все, що в нас є. — Потім стрілець підвівся й перетнув приміщення до того місця, де сестра складала фарби.
— Скажіть-но, пані... Соромно зізнатися, але я не розчув вашого імені.
Медсестра всміхнулася, її щічки були округлими й рожевими, як зацукровані яблучка.
— Бетьє.
— Чарівне ім’я для чарівної дівчини. Містер Смеет просив, щоб я оглянув усе устаткування, поки ми будемо тут. Чи не заперечуєте ви проти того, щоб улаштувати мені невеличку екскурсію?
Вона повагалася, глипнувши на Вілана.
— Ми тут упораємося, — спромігся промовити Вілан занадто гучним і занадто щирим для його власних вух голосом. — Я лише поставлю кілька повсякденних запитань. Усе це частина нової політики.
Медсестра підморгнула Джасперові.
— Гаразд, тоді, гадаю, ми можемо швиденько все оглянути.
Вілан роздивлявся свою матір, думки бренькали неналаштованими струнами. Їй коротко підстригли волосся. Він намагався уявити її молодшою, в елегантній чорній вовняній сукні крамаревої дружини, з білим мереживом на комірці, з густими сяйливими кучерями, що їх покоївка заплела і вклала вигадливою мушлею.
— Привіт, — витиснув із себе він.
— Ви прийшли по мої гроші? У мене немає грошей.
— Ні, не по них, — слабко озвався хлопчик.
Вона була незнайомою, саме так, але було щось у тому, як жінка нахиляла голову, як сиділа, як її спина досі залишалася прямою. Наче вона сиділа за піаніно.
— Вам подобається музика? — запитав Вілан.
Жінка кивнула.
— Так, але її тут небагато.
Вілан витяг із сорочки флейту. Хлопчик цілий день подорожував із флейтою, притиснутою до грудей, наче якийсь секрет, тому вона досі була тепла від його тіла. Він планував заграти щось біля материної могили, наче якийсь ідіот. Каз добряче посміявся би з нього.
Перші кілька нот були хиткими, але потім він опанував своє дихання. Вілан знайшов мелодію, простеньку пісеньку, першу, яку вивчив. На мить здалося, наче Марія намагається пригадати, де могла її чути. А потім вона просто заплющила очі та слухала.
Коли Вілан закінчив грати, жінка попросила:
— Зіграй щось веселе.
Тож він зіграв каельський ріл, а потім керчинську хорову пісню моряків, до якої більше пасував би олов’яний свисток. Він грав усі пісні, що спадали на думку, але жодної плакальницької, жодної сумної. Жінка не розмовляла, хоча час від часу він помічав, як вона топає в такт музиці, а губи ворушилися, немов Марія знала слова.
Урешті-решт він поклав флейту на коліна.
— Як довго ви тут живете?
Вона й далі мовчала.
Хлопчик нахилився вперед, шукаючи відповіді в тих затуманених горіхових очах.
— Що вони з вами скоїли?
Вона ніжно поклала руку йому на щоку. Долоня була прохолодна й суха.
— Що вони з вами скоїли? — Вілан не знав, чи це відгук, чи жінка просто повторила його слова.
Він відчув, як боляче тисне в горлі клубок сліз, і спробував його проковтнути.
Двері розчахнулися.
— Ну що, гарно погостювали? — поцікавилася медсестра, зайшовши до кімнати.
Вілан поквапом запхав флейту назад за пазуху.
— Авжеж, — озвався він. — Схоже, усе в порядку.
— Ви двоє здаєтеся страшенно молодими для такої роботи, — зауважила медсестра, усміхаючись Джасперові так, що на щоках у неї з’явилися ямочки.
— Те саме можна сказати і про вас, — відгукнувся він. — Але самі знаєте, як це буває: молодих службовців завалюють найбільш рабськими завданнями.