«Не можу, кохана, — шепотів Матаяс, притискаючи до Ніниного чола холодний рушник. — Я не можу дати тобі ще парем. Я дозволив їм замкнути двері ззовні». Тієї ж миті її обличчя змінюється, очі перетворюються на щілини. «То вибий кляті двері, ти, ні до чого не придатний мерзотнику». — «Ні».
Вона плюнула йому в обличчя.
Минуло кілька годин, дівчина стихла, її енергія вичерпалася; вона була сумною, але мислила чітко. Ніна лежала на боці, повіки набули фіолетового відтінку, наче синці, дихання стало неглибоким й уривчастим.
— Поговори зі мною, — попросила вона.
— Про що?
— Про що завгодно. Розкажи мені про ізенульфів.
Йому не варто дивуватися, що вона знає про ізенульфів, білих вовків, виведених, щоб іти до бою разом із дрюскелле. Вони були більшими за звичайних вовків і, попри те що їх тренували слухатися своїх господарів, ніколи не втрачали того дикого, невгамовного інстинкту, що відрізняв їх від далеких одомашнених кузенів.
Важко було думати про Фієрду, про життя, яке він назавжди залишив позаду, але Матаяс змушував себе говорити, палко бажаючи будь-яким чином відвернути Нінину увагу.
— Часом вовків більше, ніж дрюскелле, часом дрюскелле більше, ніж вовків. Вовки самі вирішують, коли паруватися; люди, що виводять їх, не можуть якось вплинути. Тварини занадто вперті для цього.
Ніна посміхнулася і здригнулася від болю.
— Далі, — прошепотіла вона.
— Одна й та сама родина поколіннями виводить ізенульфів. Вони живуть далеко на півночі, поблизу Стенринка, Кам’яного кільця. Коли з’являється новий приплід, ми вирушаємо туди пішки й на санях, і кожен дрюскелле обирає собі щеня. Відтоді ви відповідальні одне за одного. Ви б’єтеся пліч-о-пліч, спите на одній шкурі, ти харчуєшся тим, що їсть твій вовк. Він не твій домашній улюбленець. Він такий самий воїн, як ти, — твій брат.
Ніна здригнулася, і Матаяс відчув, як його накрила нудотна хвиля сорому. У битвах із гришниками ізенульфи можуть навіть покращити шанси дрюскелле, вони натреновані приходити на допомогу й розривати горлянку нападникові. Схоже, сила Серцетлумачників не має впливу на тварин. Гришники на кшталт Ніни будуть фактично безсилими перед атакою ізенульфа.
— А якщо з вовком щось станеться? — запитала дівчина.
— Дрюскелле може натренувати нового вовка, але це жахлива втрата.
— А що стається з вовком, якщо вб’ють дрюскелле?
Матаяс трохи помовчав. Йому не хотілося про це думати. Трассел був витвором його серця.
— Вони повертаються на волю, проте жодна зграя ніколи їх не прийме. — А що таке вовк без зграї? Ізенульфи не пристосовані до життя самотою.
Коли дрюскелле вирішили, що Матаяс помер? Це Брум відвіз Трассела на північ, до снігів, чи хтось інший? Від думки про те, як його вовк, покинутий на самоті, завиває, благаючи, щоб Матаяс прийшов і забрав його додому, біль вигризав у грудях порожнину. Здавалося, наче там щось зламалося й залишилася тільки луна, самотній тріск занадто важкої від снігу гілки.
Наче відчувши його смуток, Ніна розплющила світло-зелені, як готовий розквітнути пуп’янок, очі, а їхній колір повернув хлопця назад із криги.
— Як його звали?
— Трассел.
Кутик її вуст вигнувся.
— Баламут.
— Ніхто більше не хотів його брати.
— Він був маленьким?
— Ні, — заперечив Матаяс. — Навпаки.
Щоб дістатися до Кам’яного кільця, їм знадобилося понад тиждень складної подорожі. Матаяс не насолоджувався поїздкою. Йому виповнилося дванадцять, він був новачком серед дрюскелле й щодня задумував утечу. Проти тренувань він не заперечував. Години бігу та спарингів допомагали йому втамувати тугу за своєю сім’єю. Він хотів бути офіцером. Хотів боротися з гришниками. Він хотів дістати шанс віддати шану пам’яті своїх батьків і сестри. Дрюскелле дали йому мету. А як щодо решти? Жарти в їдальні? Безкінечні вихваляння й безглузде базікання? Матаясові це не було потрібно. У нього була родина. Їх поховали в чорній землі, їхні душі полетіли до Джела. Дрюскелле були просто засобом для досягнення мети.
Брум попереджав його, що він ніколи не стане справжнім дрюскелле, поки не навчиться бачити в інших хлопцях своїх братів, але Матаяс цьому не вірив. Він був найкремезніший, найсильніший, найшвидший. Йому непотрібна була популярність, щоб вижити.
Цілу поїздку він сидів позаду в санях, загорнувшись у свої хутра й ні з ким не розмовляючи, а коли вони нарешті дісталися до Кам’яного кільця, він від невпевненості в собі відстав і тримався позаду, поки інші дрюскелле з криками та стусанами кинулися до великого сараю, де кожен пірнув у звивисту купу білих вовченят з очима, схожими на скалочки льоду.
Насправді він до розпачу хотів мати вовченя, але знав, що тваринок на всіх може не вистачити. Люди, що виводили вовків, вирішували, хто з хлопчиків отримає собі до пари цуценя, а хто повернеться додому з порожніми руками. Чимало хлопців уже розмовляли з літньою жінкою, намагаючись зачарувати її.
— Бачите? Цьому я подобаюся.
— Дивіться! Дивіться! Я змусив його сісти!
Матаяс знав, що йому слід спробувати побути привабливим, докласти якихось зусиль, та натомість виявив, що подався до псарень позаду сараю. У кутку дротяної клітки він помітив жовтий спалах — це світло відбилося в парі насторожених очиць. Хлопчик підійшов ближче й побачив вовка — уже не вовченя, але ще й не дорослого. Коли Матаяс наблизився до клітки, тварина загарчала, шерсть на загривку настовбурчилася, голова похилилася, зуби вищирилися. Морду молодого вовка розтинав довгий рубець. Він протинав праве око і змінив частину райдужки з блакитної на строкато-коричневу.
— Краще тобі не мати з ним справ, — підказала жінка, що виводила вовків.
Матаяс і не помітив, як вона підкралася до нього ззаду.
— Він бачить?
— Бачить, але людей не любить.
— Чому?
— Ще вовченям він втік. Пройшов кілька кілометрів крижаними полями. Діти знайшли його й порізали розбитою пляшкою. Відтоді він нікому не дозволяє наближатися до себе і вже стає застарим для дресирування. Імовірно, незабаром доведеться його приспати.
— Дозвольте мені забрати його.
— Він просто розірве тебе на шматки, щойно дозволить погодувати себе, хлопче. Наступного разу ми матимемо для тебе цуцика.
Щойно жінка подалася геть, Матаяс відчинив клітку. Тієї ж миті вовк стрибнув уперед і вкусив його.
Коли вовчі зуби увіп’ялися в передпліччя, Матаясові захотілося кричати. Він кинувся на землю, вовк заскочив на нього, хлопчик не помічав нічого, крім болю. Але він не видав жодного звуку. Поки вовчі зуби занурювалися глибше у м’язи руки, а в грудях тварини гуркотіло гарчання, хлопчик дивився вовкові в очі.
Матаяс підозрював, що вовчі щелепи достатньо сильні, щоб переламати кістку, проте він не боровся, не кричав — і не відводив погляду. «Я не завдам тобі болю, — присягався він, — навіть якщо ти завдаси болю мені».
Минула довга мить, потім друга. Матаяс відчував, як просякає кров’ю рукав. Подумав, що може знепритомніти.
А тоді, повільно, вовчі щелепи розімкнулися. Тварина сіла — біле хутро на морді було вкрите Матаясовою кров’ю — і нахилила голову набік. Вовк роздратовано видихнув.
— Мені теж приємно познайомитися, — відповів хлопчик.
Він обережно сів, замотав руку низом сорочки, а потім вони вдвох із вовком, обидва вкриті кров’ю, повернулися назад, туди, де інші гралися, перетворившись на купу вовченят і сірих форм.
— Це мій, — пояснив Матаяс, коли всі повернулися і витріщилися на них, а літня жінка похитала головою. Потім хлопчик зомлів.
Тієї ночі, на кораблі, Матаяс розповів Ніні про Трассела, про його злу вдачу, про рваний шрам. Урешті-решт дівчина задрімала, і Матаяс дозволив собі теж заплющити очі. Крига чекала. Налетів убивчий вітер із білими зубами, десь віддалік завивали вовки та кричала Ніна, але Матаяс не міг до неї піти.