Свисток не видав жодного звуку — принаймні такого, що почув би Вілан. «Це не спрацює», — подумав він, уявляючи, як заклацнуться на його горлі велетенські щелепи. Проте собацюри рвучко завмерли, налітаючи один на одного в збентеженому сум’ятті.
Каз іще раз дунув, губи вчасно склалися, видуваючи нову команду. Пси затихли й гепнулися на підлогу із незадоволеним скавчанням. Один навіть перекинувся на спину.
— І чому не можна так натренувати людей? — пробурмотів Каз, нахиляючись, щоб почухати псові живіт; пальці, вбрані в чорну рукавичку, погладили коротке хутро. — Зачини за собою двері.
Вілан послухався й закляк, притиснувшись до дверей спиною і не спускаючи пильного ока зі зграї слинявих собацюр. Весь дім тхнув собаками — вогким хутром, масними шкурами, теплим диханням, вологим від смороду сирого м’яса.
— Не любитель тварин? — запитав Каз.
— Я люблю собак, — озвався Вілан, — якщо вони не завбільшки з ведмедя. Вілан знав, що розкрити загадку Смеетового будинку було для Бреккера непросто. Каз міг зламати будь-який замок та обхитрити будь-яку систему сигналізації, але йому не вдавалося вигадати простий спосіб оминути Смеетових кровожерливих собацюр, який би не ставив їхній план під удар. Удень псів тримали на псарні, але вночі їм дозволяли вільно бігати будинком, поки Смеетова родина мирно спала в розкішно вмебльованих кімнатах на третьому поверсі, зачинивши сходи залізними ворітцями. Смеет власноруч вигулював псів уздовж Гандельканалу, тягнучись за ними, наче пузаті санчата в дорогому капелюсі.
Ніна радила отруїти собачу їжу. Смеет щоранку навідувався до м’ясника, щоб вибрати м’ясні обрізки для своєї зграї, і було б достатньо просто підмінити пакунки. Проте правник хотів, щоб собаки залишалися на ніч голодними, і годував їх уранці. Він би помітив, якби його дорогоцінні мазунчики цілісінький день були млявими, а вони не могли ризикувати й дозволити Смеетові залишитися вдома, щоб попіклуватися про собак. Він мусив провести вечір у Східній Клепці, й важливо було, щоб, повернувшись додому, він не знайшов там нічого невідповідного. Від цього залежало життя Інеж.
Каз замовив приватну залу в «Клубі купчастих хмар», Ніна пестощами витягла з-під Смеетової сорочки свисток, і план поступово почав складатися докупи. Віланові не хотілося думати про те, до чого вони вдалися, щоб дізнатися, як подавати свистком команди. Він здригнувся, пригадуючи, як Смеет сказав: «Один із моїх службовців не повернувся з відпустки». І ніколи вже не повернеться. Вілан досі чув, як кричав той працівник, коли Каз розгойдував його, ухопивши за щиколотки і звісивши з верхівки Ганраат-Пойнтського маяка. «Я хороший, — кричав він. — Я хороший». Такими були його останні слова. Якби він менше базікав, можливо, урятував би собі життя.
Тепер Вілан дивився, як Бреккер почухав за вухами пса, що пускав слину, і підвівся.
— Ходімо. Пантруй, куди стаєш.
Вони обійшли купу собачих тіл у передпокої й тихенько рушили сходами вгору. Вілан був знайомий із плануванням Смеетового помешкання.
Більшість торговців у місті дотримувалася тієї самої схеми: кухня і громадські приміщення на першому поверсі, бюро і склади — на другому, родинні спальні — на третьому. Дуже заможні будинки мали четвертий поверх — із приміщенням для прислуги. Хлопчиком Вілан провів чимало годин, ховаючись від батька в горішніх кімнатах власного будинку.
— Навіть не замкнено, — пробурмотів Каз, коли вони увійшли до Смеетового бюро. — Ці собацюри перетворили його на ледащо.
Каз зачинив двері й засвітив лампу, прикрутивши полум’я.
Під вікнами бюро, маючи на меті скористатися перевагами природного освітлення, вишикувалися три невеличкі столики: один Смеетів та два для його службовців. «Я хороший».
Вілан відігнав спогади і зосередився на полицях, що збігали від підлоги до самісінької стелі. Вони були заставлені гросбухами й коробками, напхом напханими документами; на кожній була охайна етикетка, що, як припустив Вілан, повідомляла ім’я клієнта чи назву компанії.
— Чимало простаків, — пробурмотів Каз, кидаючи погляд на коробки. — Натен Бореґ, той сумний малий нечестивець, Карл Драйден. Смеет пильнував інтереси половини Торговельної Ради.
Зокрема Віланового батька. Скільки Вілан може його пригадати, Смеет завжди був батьковим повіреним і керував його нерухомістю.
— З чого розпочнемо? — прошепотів Ван Ек.
Каз стягнув із полиць один грубий гросбух.
— Спочатку переконаємося, що твій батько нічого нового не придбав на своє ім’я. А потім пошукаємо записи на ім’я твоєї мачухи і твоє.
— Не називай її так. Еліс не набагато старша за мене. Та й батько не записав би майно на моє ім’я.
— Ти здивуєшся, на що лише не йдуть люди, щоб уникнути сплати податків.
Більшу частину наступної години вони провели, порпаючись у Смеетових теках. Вони дізналися все про Ван Екове громадське майно: фабрики, готелі, заводи, верф, заміський будиночок і ферму в південній частині Керчу. Але Каз був переконаний, що Віланів батько мусить мати приватні угіддя, місця, які він не заносить до публічних реєстрів, місця, де він переховує щось або когось, якщо не хоче, щоб це виявили інші.
Каз читав уголос імена й записи в гросбуху, ставлячи Віланові запитання і намагаючись знайти зв’язки між майном чи компаніями, які вони вже виявили.
Вілан знав, що нічого не винен своєму батькові, та все ж це здавалося йому зрадою.
— Ґельдспін? — запитав Каз.
— Бавовняна ткацька фабрика. Здається, у Зірфурті.
— Занадто далеко. Там він її не триматиме. Як щодо фірми «Найкраще»?
Вілан покопирсався в пам’яті.
— Гадаю, це консервний завод.
— Обидва підприємства практично друкують гроші, й обидва записані на Еліс. Проте великі джерела прибутку Ван Ек залишає собі — верф і силоси на Солодкій Жилі.
— Я ж тобі казав, — нагадав Вілан, марудячи ручкою промокашку, — мій батько довіряє перш за все собі й аж потім Еліс. Він би нічого не залишив на моє ім’я.
Каз лише відгукнувся:
— Наступний гросбух. Візьмімося до комерційної нерухомості.
Вілан припинив мазюкати ручкою.
— Там щось було на моє ім’я?
Каз відкинувся назад. Він мав майже войовничий вигляд, коли відповів:
— Друкарський станок.
Той самий старий жарт. Чому тоді він досі ранить? Вілан відклав ручку.
— Зрозуміло.
— Я б не назвав його витонченою людиною. «Ейл Комеді» теж записаний на твоє ім’я.
— Звісно ж, — озвався Вілан, жалкуючи, що його голос звучить так гірко. Ще один особистий жарт, яким може насолодитися його батько, — покинутий острів, на якому немає нічого, крім розбитого парку розваг, нікчемне місце для його нікчемного неписьменного сина. Можна було навіть не запитувати.
Поки хвилини одна за одною спливали, а Каз читав далі вголос, Вілан щоразу сильніше хвилювався. Якби тільки він міг читати, вони б упоралися з теками вдвічі швидше. Правду кажучи, він навіть знав би тоді батькові справи зсередини.
— Я тебе сповільнюю, — поскаржився він.
Каз розгорнув чергову пачку документів.
— Я точно знаю, скільки нам знадобиться часу. Яке було дівоче прізвище твоєї матері?
— На її ім’я нічого немає.
— Насмішив.
— Гендрікс.
Каз підійшов до полиць і обрав інший гросбух.
— Коли вона померла?
— Коли мені було вісім. — Вілан знову взявся за ручку. — Батькові справи погіршилися, коли вона пішла. — Принаймні так було в його спогадах. Місяці після материної смерті перетворилися на пляму смутку й мовчання. Він не дозволив мені піти на погребіння. Я навіть не знаю, де вона похована. До речі, чому ви, хлопці, так кажете? «Жодних плакальників, жодних погребінь»? Чому просто не сказати «хай щастить» або «бережи себе»?