— Вона не була достатньо обережною, коли витягала отруту, — пояснив укритий пилюкою чоловік, — і забагато всотала в себе. Я вже бачив, як таке траплялося із зова раніше.
«Зова». Це означало просто «благословенні». Це слово Джасперова мати вживала замість слова «Гриша». «Ми зова, — казала вона Джасперові, коли клацанням пальців змушувала квітку буяти. — Ти і я».
Тоді вже не залишилося нікого, кого можна було покликати, щоб урятувати її. Джаспер не знав як. Якби вона була при тямі, якби була сильнішою, можливо, змогла б сама себе зцілити. А натомість вона ковзнула до якогось глибокого сну, а її дихання ставало щораз утрудненішим.
Джаспер спав, притиснувшись щокою до материної руки, упевнений, що будь-якої миті вона прокинеться, погладить його по щічці й він почує її голос:
— Що ти тут робиш, маленький зайчику?
Натомість він прокинувся від батькових ридань.
Вони привезли її назад на ферму й поховали під вишнею, що якраз зацвіла. Джасперові дерево здавалося занадто гарним для такого сумного дня; навіть тепер, побачивши ті блідо-рожеві квіти у вітрині чи вишиті на жіночих шовках, він тужив. Пелюстки повертали спогади про запах свіжовикопаної землі, про вітер, що шепочеться в полях, про те, як тремтів батьків баритон, коли він співав самотню пісню — каельський мотив і слова, яких Джаспер не розумів.
Коли Кольм закінчив, останні ноти попливли до вишневих гілок і Джаспер запитав:
— А ма була відьма?
Кольм поклав укриту ластовинням руку синові на плече і притягнув його ближче.
— Вона була королева, Джасе, — відповів він. — Вона була наша королева.
Того дня Джаспер приготував їм вечерю — підгоріле печиво і водянистий суп, але батько з’їв дуже мало й читав йому з каельської книжки про Святих, поки не догоріли свічки, а біль у хлопчикових грудях полегшав і дозволив йому заснути. Так відтоді й повелося: вони були вдвох, піклувалися один про одного, працювали в полях, улітку в’язали снопи й сушили юрду, намагаючись зробити ферму прибутковою. Чому цього не було достатньо?
Але навіть тоді, коли Джаспер подумав так, він розумів, що цього ніколи не буде достатньо. Він ніколи не зможе повернутися до колишнього життя. Він не був створений для нього. Можливо, якби мати залишалася живою, вона б навчила Джаспера, куди направити його невгамовність. Можливо, вона показала б йому, як скористатися своєю силою, замість того щоб приховувати її. Можливо, він подався б до Равки, щоб стати солдатом на боці корони. А можливо, він усе одно закінчив би тут.
Джаспер повитирав із пучок плями від юрди й повернув кришку на бляшанку.
— Новоземці використовують не лише квіти, — повідомив він. — Я пам’ятаю, як моя мати замочувала стебла юрди в козячому молоці. Вона давала мені це пити, коли я йшов у поля.
— Навіщо? — поцікавився Матаяс.
— Щоб нейтралізувати ефект від того, що я цілий день вдихатиму пилок юрди. Цього забагато для дитячого організму, та й ніхто не хотів, щоб я ставав іще збудженішим, ніж уже був.
— Стебла? — повторив Кувей. — Люди здебільшого просто викидають їх.
— У стеблах є бальзам. Новоземці збирають його для мазей, що втирають дітям у ясна та ніздрі, коли спалюють юрду. — Джасперові пальці побарабанили по бляшанці, у його голові вже сформулювалася думка. Чи може секретом протиотрути для юрди парем бути сама рослина юрди? Він не був хіміком; він не думав так, як Вілан, і його не готували бути Творцем. Але Джаспер був син своєї матері. — Що, як існує різновид бальзаму, який нейтралізує дію юрди парем? Ми все одно не матимемо можливості застосувати його...
Саме тієї миті розсипалися вікна. Джаспер витяг револьвери швидше, ніж устиг вдихнути, Матаяс штовхнув Кувея на землю й поклав на плече свою гвинтівку. Вони притислися до стіни, і Джаспер визирнув крізь розбитий вітраж. У затінку цвинтаря він побачив, як піднялися ліхтарі, як посунулися тіні, що мали бути людьми — безліччю людей.
— Якщо це не привиди трохи пожвавішали, — сказав стрілець, — схоже, що в нас гості.
Частина четверта
Нежданий гість
17. Інеж
ночі здавалося, наче район складів скинув шкіру й набув нової форми. Серед халуп на його східній окраїні вирувало життя, а самі вулиці перетворилися на безлюдні землі, лише вартові залишалися на своїх постах, а піхотинці міської варти здійснювали свої обходи.
Інеж та Ніна пришвартували човен у широкому центральному каналі, що тягнувся аж до самого серця району, і проклали собі шлях тихою набережною, тримаючись якомога ближче до складів і подалі від ліхтарів, що вишикувалися вздовж крайки води. Дівчата пройшли повз навантажені лісом баржі, повз просторі вантажні човни, засипані вугіллям. Подекуди їм на очі потрапляли чоловіки, що працювали у світлі ліхтарів, вантажачи бочки рому чи тюки з бавовною. Такий дорогоцінний вантаж не можна було залишати на ніч без нагляду. Коли дівчата вже майже дісталися Солодкої Жили, вони побачили двох чоловіків, які розвантажували щось із великого фургона, зупиненого обіч каналу та освітленого одною-єдиною лампою синюватого відтінку.
— Ліхтрупик, — прошепотіла Інеж, і Ніна здригнулася. Жеврики, зроблені з подрібнених скелетів глибоководних риб, світилися зеленим. Проте ліхтрупики живило зовсім інше паливо: це були сині перестороги, які дозволяли людям упізнати плоскодонні човни тілозбирачів, які перевозили мертвий вантаж.
— Що тілозбирачі роблять у районі складів?
— Людям не подобається бачити тіла на вулицях або в каналах. Уночі район складів безлюдніє, тому мерців доставляють саме сюди. Щойно сонце ховається за обрієм, тілозбирачі привозять сюди свій урожай мертвих. До світанку тілозбирачів тут уже не буде, так само як і їхнього вантажу, — тіла опиняться на Баржі Женця, де їх спалять.
— Чому б просто не збудувати справжній цвинтар? — поцікавилася Ніна.
— Місця немає. Я знаю, що давним-давно шепотілися про те, щоб знову відкрити Чорний Серпанок, але розмови стихли, коли вибухнула Чума королівської придворної дами. Люди занадто бояться поширення інфекції. Якщо родина може собі це дозволити, вони поховають тебе на цвинтарі чи кладовищі за межами Кеттердама. А якщо не може...
— Жодних плакальників, — похмуро закінчила Ніна.
«Жодних плакальників, жодних погребінь». Інший спосіб сказати «хай щастить». Але й ще дещо. Похмурий натяк на те, що в людей на кшталт них не буде дорогого похорону, не буде мармурових меморіальних дощок на згадку про їхні імена, не буде вінків із мирту та троянд.
Коли вони наблизилися до Солодкої Жили, Інеж пішла попереду. Самі по собі силоси жахали: це були величезні, наче боги-вартові, монументи працьовитості, прикрашені Ван Ековим червоним лавром. Незабаром усі дізнаються, що уособлювала ця емблема, — боягузливість і брехливість. Кругле скупчення Ван Екових силосів обгороджував високий металевий паркан.
— Колючий дріт, — зауважила Ніна.
— Це не проблема. — Його винайшли, щоб утримати худобу в загонах. Марі він не стане на заваді.
Дівчата наблизилися до варти біля міцної стіни складу з червоної цегли та зайняли свої позиції, упевнившись, що процедури у вартових не змінилися. Як і казав Бреккер, вартовим знадобилося майже дванадцять хвилин, щоб обійти паркан довкола силосів. Коли патруль перебуватиме зі східного боку периметра, Інеж матиме менше ніж шість хвилин, щоб перетнути дротяну загорожу. Коли вартові перемістяться західніше, їм буде досить просто помітити дівчину на линві між силосами, але майже неможливо побачити її на даху. Протягом цих шести хвилин Інеж крізь люк опустить довгоносика до силосу, а потім відчепить линву. Якщо їй знадобиться більше часу, вона просто почекає, поки вартові знову обійдуть коло. Мара не бачитиме їх, але Ніна мала в руці потужний жеврик. Вона просигналізує Інеж коротким спалахом зеленого світла, коли можна буде вільно перейти до наступного силосу.