— Десять силосів, — сказала Інеж. — Дев’ять переходів.
— Зблизька вони набагато вищі, — зізналася Ніна. — Ти готова до цього?
Інеж не могла заперечити, що вигляд вони мають загрозливий.
— Байдуже, яка заввишки гора, — сходження завжди однакове.
— Технічно це не зовсім так. Тобі потрібні мотузки, льодоруби...
— Не будь Матаясом.
Ніна нажахано затулила рота рукою.
— Щоб компенсувати це, мені доведеться з’їсти вдвічі більше пирога.
Інеж із мудрим виглядом кивнула.
— Звучить практично.
Патруль знову вийшов із караульного приміщення.
— Інеж, — затинаючись, озвалася Ніна, — ти мусиш знати: моя сила змінилася після парем. Якщо ми встрягнемо в сутичку...
— Сьогодні жодної сутички. Ми пройдемо крізь це непомітно, мов привиди. — Мара стиснула Нінине плече. — І я не знаю шаленішого за тебе воїна, із силою чи без.
— Але...
— Ніно, вартові.
Патруль зник із поля зору. Якщо вони не візьмуться до справи негайно, доведеться чекати наступного циклу, а це виб’є їх із розкладу.
— Я цим займуся, — заспокоїла Ніна і рвучко рушила до караульного приміщення.
За кілька кроків, які знадобилися їй, щоб подолати відстань від їхнього пункту спостереження біля складу до моря ліхтарного світла, яке заливало караульне приміщення, уся Нінина поведінка змінилася. Інеж не могла цього достеменно пояснити, але кроки дівчини стали нерішучими, а плечі трохи зіщулилися. Здавалося, що вона якось зменшилася. Тепер Ніна була не натренованою гришницею, а юною боязкою іммігранткою, яка сподівалася на крихту люб’язності.
— Перепрошувати? — сказала вона зі сміховинно сильним равканським акцентом.
Вартовий тримав зброю напоготові, проте не здавався надто занепокоєним.
— Вам не слід розгулювати тут уночі.
Ніна пробурмотіла щось, дивлячись на нього знизу вгору великими зеленими очима. Інеж і гадки не мала, що дівчина може видаватися такою цілком квітучою.
— Що це було? — перепитав вартовий, наближаючись на крок.
Інеж зробила свій хід. Вона підпалила довгий ґніт низькосортної фотобомби, яку дав їм Вілан, а потім, тримаючись подалі від моря світла, підскочила до паркана і безшумно вилізла на нього. Опинилася майже точнісінько позаду Ніни й вартового, а потім над ними. Легко прослизнувши між витками колючого дроту, Мара чула їхні голоси.
— Я прийшла по роботу, так? — пояснювала Ніна. — Робити цукор.
— Ми його тут не робимо, лише зберігаємо. Ви, мабуть, хотіли піти на один із переробних заводів.
— Але мені потрібна робота. Я... Я...
— Ох, агов, не плачте. Тихенько, ось так.
Інеж стримала фиркання й без жодного звуку стрибнула на землю з іншого боку паркана. Крізь нього вона побачила мішки з піском, про які оповідав Каз, вони були складені купою позаду затильної стіни караульного приміщення; а ще вона помітила там кутик чогось, що напевно було сіткою, якою, згідно з Казовим планом, дівчина мала скористатися.
— Ваш... м-м-м... ваш товариш теж шукає роботу? — саме запитав вартовий.
— Нема в мене... як ви сказали? Товариша?
Ворота обіч караульного приміщення не були зачинені зсередини, тож Інеж поштовхом відчинила їх, залишила нещільно причиненими для Ніни й поспіхом побігла до затінку біля підніжжя найближчого силосу.
Вона почула, як Ніна попрощалася й пішла геть у напрямку, протилежному їхньому пункту спостереження. Інеж трохи почекала. Хвилини спливали, і, коли вона вже була переконана, що бомба мала ваду, пролунало гучне «клац» і біля складу, з якого вони шпигували за вартовими, зблиснув яскравий спалах світла. Знову з’явився вартовий із рушницею напоготові та ступив кілька великих кроків у напрямку складу.
— Агов? — гукнув він.
Із затінку позаду нього вислизнула Ніна й за коротку мить опинилася за воротами. Вона надійно зачинила їх і, розчинившись у темряві, попрямувала до другого силосу. Звідси Серцетлумачниця зможе сигналізувати Інеж, поки патруль здійснюватиме обходи.
Вартовий повернувся на пост, задкуючи на той випадок, якщо на складі на нього досі чекає якась загроза. Урешті-решт чоловік обернувся й добряче посмикав ворота, упевнився, що вони замкнені, а тоді попрямував до караульного приміщення.
Інеж дочекалася Ніниного сигналу, а потім поскакала вгору сходинками, привареними до стіни силосу. Один поверх, два, десять. На карнавалі увагу публіки тримав би в напрузі її дядько, розважаючи натовп, поки Інеж підіймалася. «Ніколи раніше ніхто, тим паче такий юний, не намагався здійснити таке! Просто над вами, дивіться на линву на жахливій висоті». Тут з’явилася б пляма світла й вихопила б з темряви линву, щоб та здавалася найтоншим пасмом павутиння, натягнутим від краю до краю намету. «Джентльмени, візьміть за руку ваших панянок. Відчуваєте, які тоненькі в них пальчики? А тепер, якщо хочете, уявіть, як це — намагатися йти чимось таким тоненьким, таким тендітним! Хто наважиться кинути виклик самій смерті?»
Тоді Інеж з’являлася на вершечку стовпа і, взявшись у боки, кричала: «Я!»
І натовп задихався від жаху.
«Але заждіть, ні, це не може бути правдою, — казав її дядечко, — маленька дівчинка?..»
Цієї миті натовп завжди шаленів. Жінки непритомніли. Подеколи якийсь із чоловіків намагався зупинити видовище.
Цієї ночі натовпу не було, лише вітер, холодний метал під пальцями та яскраве обличчя місяця.
Інеж дісталася до верхівки силосу й окинула поглядом місто внизу. Кеттердам сяяв золотими вогнями, каналами повільно рухалися ліхтарі, палахкотливі свічки виставляли у вікна, крамнички та шинки досі яскраво світилися, готові до вечірньої роботи. Дівчина змогла впізнати мерехтливі блискітки Ліду, різнокольорові ліхтарі та галасливі водоспади лампочок у Клепках.
Мине всього кілька коротких днів, і Ван Екові статки буде зруйновано, а вона звільниться від контракту з Пером Гаскелем. Звільниться. Щоб жити так, як мріяла. Щоб шукати прощення своїм гріхам. Щоб бігти до своєї мети. Чи сумуватиме вона за цим місцем? За цим людним міським безладом, що їй довелося так добре вивчити, що якимось чином став її домівкою? Мара відчувала, що неодмінно сумуватиме. Отже, цієї ночі вона виступатиме для свого міста, для мешканців Кеттердама, навіть якщо вони не знатимуть, що слід аплодувати.
Хоча й довелося напружити м’язи, Інеж удалося розкрутити колесо на кришці силосного люка й відкинути її. Дівчина залізла рукою в кишеню й витягла закоркований слоїк із хімічним довгоносиком. Дотримуючись Віланових інструкцій, вона добряче потрясла його й вилила вміст до силосу. Повітря наповнилося ледь чутним шипінням, і, поки Мара спостерігала, цукор заворушився, наче під його поверхнею рухалося щось живе. Дівчина здригнулася. Вона чула про робітників, які помирали в силосах, коли зерно, чи злаки, чи цукор просипалися під їхніми ногами, і люди повільно задихалися. Вона опустила кришку люка й міцно зачинила її.
Потім Інеж потягнулася вниз, до першої сходинки металевої драбини, і прикріпила до неї намагнічений затискач. Це Вілан їй дав його. Він по-справжньому надійно чіплявся. Після натискання на кнопку вистрибнули два намагнічених дротяних провідники і з тихеньким «дзень» причепилися до силосу. Інеж дістала із заплічного мішка арбалет і важку зв’язку линви, потім протягнула один її кінець крізь затискач, міцно закріпила та приєднала дротяні провідники. Другий кінець був закріплений до металевого затискача, зарядженого в арбалет. Інеж натиснула на гачок. Перший постріл не влучив у ціль, тож їй довелося притягнути линву назад. Другий постріл зачепився не за ту сходинку. Але третій постріл влучив точнісінько в ціль на сусідньому силосі. Дівчина покрутила затискач, поки не відчула, що линва достатньо натягнулася. Вони вже раніше користувалися схожим механізмом, але ніколи не застосовували його на таких далеких відстанях чи на такій висоті. Байдуже. Відстань та небезпека зміняться, коли Інеж опиниться на линві, — і вона зміниться теж. На мотузці вона нікому нічим не була зобов’язана, перетворювалася на істоту, підвішену між небом і землею, без минулого чи теперішнього.