Час настав. Ти можеш навчитися виступати на гойдалках, але потрібно мати природжений талант, щоб ходити по линві.
Мати оповідала Інеж, що талановиті линвоходи походили від Людей Повітря, які колись мали крила, і що за умови правильного освітлення ці крила можуть промайнути перед простими смертними, які їм сподобаються. Відтоді Інеж невпинно так і сяк крутилася перед дзеркалом і вивчала свою тінь, не зважаючи на кпини кузенів, щоб побачити, чи не покажуться, бува, її власні крила.
Коли батько втомився від її щоденних докучань, він дозволив доньці почати вчитися на низьких мотузках, босоніж, щоб вона відчула, як ходити вперед і задки, утримуючи рівновагу. Вона страшенно нудьгувала, але ретельно щодня виконувала вправи, перевіряючи свою силу, намагаючись відчувати шкіряні черевики, які дозволять утриматися на тугішому й не такому дружньому дроті. Якщо тато відтягався, дівчинка переверталася догори ногами, тож, коли він повертався назад, вона розгулювала линвою на руках. Він погодився підняти мотузку на кілька сантиметрів вище, дозволив доньці спробувати справжню линву, і на кожному рівні Інеж удосконалювала те чи інше вміння — колесо, сальто, прогулянку із наповненим водою глечиком на голові. Вона ознайомилася з тонкою гнучкою жердиною, яка допомагала утримувати рівновагу на найбільшій висоті.
Якось у пообідні години її дядько й кузени ставили новий елемент. Ганзі мав штовхати линвою тачку, у якій сиділа Аша. День був спекотний, тож вони вирішили перепочити, пообідати і трохи поплавати в річці. Самотня в притихлому таборі, Інеж вилізла на одну з платформ, які вони встановили, і переконалася, що сонце світить у спину й вона чітко бачитиме линву.
Так високо світ перетворився на власне відображення, його обриси стиснулися, його тіні видовжилися й чомусь здавалися ненадійними, хоча й мали знайомі форми; коли Інеж поставила ногу в капці на линву, вона раптом відчула короткочасний сумнів. Хоча линва була така сама завширшки, як та, якою дівчинка тижнями розгулювала без страху, вона здавалася значно тоншою, наче в цьому задзеркаллі линви підкорялися іншим законам. «Якщо приходить страх, незабаром щось мусить статися».
Інеж глибоко вдихнула, напружила м’язи і ступила перший крок у прірву. Під нею вкривалося брижами море трави. Дівчина відчула, як посунулася її вага, нахилилася ліворуч, відчула, як тягне до себе земля, як гравітація вже готова поєднати її з власною тінню далеко внизу.
М’язи Інеж напружилися, вона підігнула коліна; минула мить — і залишилися тільки дівчина й линва. Вона вже була на середині шляху, коли відчула, що за нею спостерігають. Інеж розширила своє поле зору, водночас не втрачаючи сфокусованості. Вона ніколи не забуде батьків вираз обличчя, коли він повернувся з річки з дядьком і кузинами: голова простягнулася до неї, рот перетворився на чорне перелякане «О»; з фургона з’явилася мати і схопилася рукою за серце. Усі мовчки заклякли, страхаючись зруйнувати її зосередженість, — перша публіка, що стежила за її виступом на линві, оніміла від жаху, який неабияк лестив дівчинці.
Коли Інеж злізла на землю, мати витратила майже годину, розриваючись між обіймами з донькою та криками. Батько лютував, але дівчинка помітила і гордість у його погляді, і заздрісний захват в очах кузин.
Коли одна із сестер пізніше відвела її вбік і поцікавилася: «Як ти йдеш так безстрашно?» — дівчинка лише здвигнула плечима і сказала: «Це була просто прогулянка».
Але вона збрехала. Це було краще за прогулянку. Коли інші люди ходили по мотузці, вони змагалися — із вітром, із висотою, із відстанню. Коли Інеж опинялася на линві, та перетворювалася на її світ. Дівчинка відчувала нахил і погойдування. Линва була планетою, а Інеж — її місяцем. Линва мала простоту, якої Інеж ніколи не відчувала на гойдалках, де нею керувала інерція. Дівчинка любила спокій, який могла знайти на линві, хай ніхто більше не міг цього зрозуміти.
Вона впала лише одного разу й досі звинувачує в цьому сітку. Її натягнули через те, що Ганзі додав до свого виступу одноколісний велосипед. Однієї миті Інеж ішла, а наступної вже падала. Їй навіть забракло часу помітити це, поки вона не врізалася в сітку й не відскочила від неї просто на землю. Інеж щось налякало у відкритті того, яка тверда земля, що вона не пом’якшилася й не вигнулася для неї. Дівчинка зламала два ребра, а на голові набила ґулю завбільшки з гусяче яйце.
«Добре, що вона така велика, — бурмотів над нею батько. — Це свідчить, що кров не потрапила в мозок».
Щойно з Інеж зняли пов’язки, вона повернулася на линву. І більше ніколи не працювала із сіткою. Вона знала, що сітка додає їй легковажності. Але зараз, дивлячись униз, дівчина мусила погодитися, що не заперечувала б проти невеличкої страховки. Далеко внизу місячне світло вихоплювало з темряви бруківку й надавало каменям схожості з насінням якогось екзотичного фрукта. Утім, захована за караульним приміщенням сітка не допомогла б, якби її тримала тільки Ніна; і, незалежно від того, що спершу задумував Каз, новий план не передбачав того, щоб хтось тримав сітку у всіх на очах. Отже, Інеж ітиме, як ішла завжди, ніщо не зможе впіймати її, а вгорі підтримуватимуть лише невидимі крила.
Інеж витягла свій балансир із петельки в камізельці та, змахнувши рукою, розкрила його на всю довжину. Дівчина перевірила вагу балансира в руках, зігнула в капцях пальці ніг. Капці були шкіряні, украдені на її прохання з цирку «Циркоа». Їхнім гладеньким підошвам бракувало упевненої відчутної хватки її улюблених гумових черевиків, проте ці було легше зняти.
Нарешті Ніна подала сигнал — короткий спалах зеленого світла.
Інеж ступила на линву. Тієї ж миті на неї налетів вітер, дівчина повільно видихнула повітря, відчуваючи, як він завзято її смикає, і скористалася гнучкою жердиною, щоб опустити нижче свій гравітаційний центр.
Мара дозволила колінам ледь зігнутися. На щастя, линва майже не мала віддачі. Дівчина пішла, відчуваючи, як міцно тисне дріт під вигнутими дугами ступнями. З кожним кроком линва викривлялася, намагаючись вирватися з лещат пальців ніг.
Тепле повітря торкалося шкіри. Воно пахло цукром і мелясою. Каптур був опущений, і Мара відчувала, як вибивається з коси волосся, щоб полоскотати їй обличчя. Дівчина зосередилася на линві, відчуваючи знайому спорідненість, яку вона пізнала в дитинстві, наче дріт притискається до неї так міцно, як вона притискається до нього, він запрошує її до задзеркалля, таємного місця, де, крім неї, немає нікого. За кілька секунд Інеж дісталася до даху другого силосу.
Вона ступила на нього, складаючи балансир і повертаючи його в петлю. Дівчина сьорбнула води з фляжки в кишені та дозволила собі коротеньке потягування. Потім відчинила кришку люка й витягла довгоносика. Знову почула шипіння, що потріскувало, і ніс наповнився запахом паленого цукру. Солодка щільна хмарка аромату цього разу пахла сильніше.
Несподівано Інеж знову опинилася у «Звіринці», товста рука наполегливо вхопила її за зап’ястя. Мара навчилася передбачати, коли можуть наринути спогади, і налаштовуватися на них, але цього разу була неготовою. Вони накинулися на неї наполегливіше, ніж вітер на линві, змушуючи свідомість розпастися на шматки. Хоча від чоловіка пахло ваніллю, крім неї Інеж відчувала запах часнику. Вона відчула, як ворушиться довкола неї шовк, наче ліжко теж було живою істотою.
Інеж не всіх їх пам’ятає. Коли ночі у «Звіринці» сплелися в одну, вона вдосконалила своє вміння ціпеніти, так цілковито зникаючи, що її майже не турбувало, що відбувається із залишеним напризволяще тілом. Вона дізналася, що чоловіки, які навідуються до Будинку, ніколи не придивляються занадто близько, ніколи не ставлять забагато запитань. Їм потрібна була ілюзія, і вони свідомо ігнорували все, аби цю ілюзію захистити. Сльози, безперечно, були заборонені. Першої ночі вона плакала. Цьоця Гелін відлупцювала її прутом, потім ціпком, а потім душила, поки вона не знепритомніла. Наступного разу страх Інеж перевершив смуток.
Вона навчилася посміхатися, шепотіти, вигинати спину і видавати звуки, яких вимагали клієнти Цьоці Гелін. Вона й далі плакала, але сльози більше ніколи не пролилися. Вони заповнювали порожнину всередині, криницю смутку, де Інеж щоночі каменем ішла на дно. «Звіринець» був одним із найдорожчих будинків задоволень в Бочці, але його клієнти не були добрішими за тих, хто частіше навідувався до дешевих борделів чи дівчат у провулках. У якомусь розумінні, як дізналася Інеж, вони були навіть гіршими. «Коли чоловік витрачає таку купу грошей, — пояснювала каельська дівчина, Каера, — він гадає, що має право на все, що йому заманеться».