Матаяс на животі поповз цвинтарною грязюкою.
— Нікого не поранили? — запитав він, діставшись до розбитої щогли на мавзолеї.
— Захекані, але досі дихаємо, — озвався Джаспер. Кувей кивнув, хоча страшенно тремтів. — Між іншим, фантастичний план. Чим те, що ми пришпилені до землі тут, краще, ніж бути пришпиленими до землі в гробниці?
— Ти прихопив Віланові порошки?
— Те, що від них залишилося, — сказав стрілець. Він спустошив кишені, витягши три мішечки.
Матаяс вибрав один навмання.
— Ти можеш маніпулювати цими порошками?
Джаспер стурбовано засовався.
— Так. Гадаю. Я робив щось подібне в Льодовому Дворі. Але чому?
«Чому? Чому?» Дрюскелле посадили б його на гауптвахту за непокору.
— Вважається, що Чорний Серпанок населений привидами, так? Ми збираємося створити кілька примар. — Матаяс визирнув з-за рогу мавзолею. — Вони заходять досередини. Мені потрібно, щоби ви слухалися наказів і припинили ставити запитання. Обидва.
— Не дивно, що ви з Казом не ладнаєте, — пробурмотів Джаспер.
Матаяс якомога коротше пояснив, як він збирається діяти зараз і потім, коли вони дістануться до узбережжя острова, якщо припустити, що його план спрацює.
— Я ніколи не вдавався до цього раніше, — утрутився Кувей.
Джаспер підморгнув йому.
— Саме це й робить справу захопливою.
— Готові? — перепитав Матаяс.
Він розкрив мішечок. Джаспер звів угору руки, і порошок здійнявся хмаркою з ледь чутним «бух». Хмарка застигла в повітрі, наче час сповільнився. Джаспер зосередився так, що аж на чолі виступив піт, і викинув руки вперед. Хмарка розсіялася й попливла над головами Десятицентових Левів, а потім оповила один зі смолоскипів зеленими бризками.
Чоловіки, що стояли навколо руків’я смолоскипа, задихнулися.
— Кувею, — проінструктував Матаяс.
Шуанський хлопчик підвів руки, і вогонь із зеленого смолоскипа охопив руків’я та закрученими кільцями ковзнув угору рукою того, хто його ніс. Чоловік закричав, жбурнув смолоскип геть, упав на землю й закачався там, намагаючись загасити вогонь.
— Не зупиняйся, — наказав Матаяс, і Кувей зігнув пальці, але зелене полум’я згасло.
— Вибачте! — заскиглив хлопчик.
— Зроби ще одне, — наполегливо сказав фієрданець; на ніжності не було часу.
Кувей різко простягнув руку, і один із ліхтарів Десятицентових Левів вибухнув — цього разу витком жовтого полум’я. Шуанець позадкував, наче не збирався докладати так багато зусиль.
— Не втрачай зосередженості, — підбадьорив Матаяс.
Хлопчик скрутив зап’ястя, і вогонь ліхтаря здійнявся звивистою аркою.
— Агов, — зрадів Джаспер, — непогано. — Він розкрив другий мішечок із порошком і підкинув його вмісту повітря, а потім вигнув руки поперед себе, надсилаючи порошок назустріч Кувейовому полум’ю. Звивиста нитка вогню набула глибокого мерехтливого темно-червоного забарвлення. — Хлорид стронцію, — пробурмотів стрілець, — мій улюблений.
Кувей зігнув одне зап’ястя, і ще один вогняний потік приєднався до ліхтарного полум’я, а потім інший; усі вони склалися в змію з товстим тілом, яка загойдалася над Чорним Серпанком, готова до стрибка.
— Привиди! — зойкнув хтось із Десятицентових Левів.
— Не будь недоумком, — озвався інший.
Матаяс спостерігав, як червоне звивисте кільце розкручувалося вогняними хвостами, і відчув, як усередині здіймається давній страх. Він навчився спокійно ставитися до Кувея, але зараз перед ним вирував вогонь Пекельника, який знищив його рідне село в прикордонній сутичці. Якимось чином він забув, яка сила переховувалася всередині цього хлопчика. «Це була війна, — нагадав він собі. — І тепер теж».
Десятицентові Леви були спантеличені, але це не триватиме довго.
— Нехай вогонь перекинеться на дерева, — сказав Матаяс, і Кувей, тихенько рохнувши, розвів руки ширше. Зелене листя боролося зі стрімкою атакою ненажерливого вогню, та потім таки зайнялося.
— У них є Гриша! — вигукнув Дауті. — Обходьте їх із флангу!
— На узбережжя! — наказав Матаяс. — Мерщій! — Вони побігли повз могильні плити й понівечених кам’яних Святих. — Кувею, приготуйся! Нам потрібна вся сила, яку ти маєш.
Хлопці пронеслися берегом і кинулися на мілину. Матаяс схопив фіолетові бомби й розтрощив їх об корпуси човнів, що зазнали корабельної катастрофи. Фіолетове полум’я застелилося й поглинуло їх. Воно було моторошне, мало не густе. Матаяс достатню кількість разів направляв човна до Чорного Серпанку і від нього, щоб знати, що тут наймілкіше місце каналу, довга смуга перекату, де човни найімовірніше сідали на мілину, але протилежний берег здавався недосяжно далеким.
— Кувею, — скомандував фієрданець, молячись, аби шуанський хлопчик виявився достатньо сильним, і сподіваючись, що той упорається з планом, який Матаяс придумав кілька секунд тому, — зроби нам дорогу.
Кувей скинув руки вперед, і полум’я пролилося до води, викидаючи вгору чималий стовп пари. Спочатку Матаяс міг роздивитися лише, як стіною здіймається висока біла хвиля. Згодом пара трохи розсіялася, і він побачив рибу, що борсалася в намулі, крабів, які загасали оголеним дном каналу, коли фіолетове полум’я лизнуло воду з іншого боку.
— Усі Святі та віслюки, на яких вони їздять, — побожно видихнув Джаспер. — Кувею, ти це зробив.
Матаяс повернувся до острова і відкрив вогонь по деревах.
— Хутчіш! — крикнув він, і хлопці помчали дорогою, якої кілька секунд тому ще не було, тікаючи до іншого боку каналу, до вулиць і провулків, які могли дати їм прихисток. «Протиприродно», — лементував голосочок у голові. — «Ні, — подумав Матаяс, — дивовижно».
— Ти розумієш, що щойно керував своєю власною невеличкою армією гришників? — поцікавився Джаспер, коли вони виповзли з намулу й поспіхом подалися темними вулицями до Солодкої Жили.
Він розумів. Тривожна думка. Скориставшись Джаспером і Кувеєм, він звільнив гришницьку силу. Та, попри все, Матаяс не почувався заплямованим або якось позначеним нею. Він пригадав, що казала Ніна про будівництво Льодового Двору: це, мабуть, була робота Гриші, а не Джела. А що, як обидва ці твердження були правдою? Що, як Джел працював руками тих людей? Протиприродно. Він так призвичаївся до цього слова, до способу відкидати все, чого не розумів, перетворювати Ніну й таких, як вона, на когось меншого за людину. Що, як за доброчесністю, якою керувалися дрюскелле, ховалося щось не таке чисте та справедливе? Що, як це були навіть не страх чи гнів, а проста заздрість? Чого це вартувало — прагнути служити Джелові, аби тільки побачити його силу в талантах інших людей, аби зрозуміти, що сам ніколи не матимеш такого дару?
Дрюскелле присягалися на вірність Фієрді, але також і своєму богові. Якби їм дозволили побачити дива там, де раніше вони бачили мерзенність, що ще могло б змінитися? «Моє покликання — захищати тебе». Його обов’язок перед богом, його обов’язок перед Ніною. Можливо, вони були одним і тим самим. А що, як це Джелова рука змусила здійнятися води тієї ночі, коли зловісна буря зруйнувала корабель дрюскелле і поєднала Матаяса з Ніною?
Матаяс біг вулицями чужого міста до невідомої небезпеки, але вперше, відколи він зазирнув до Ніниних очей і побачив, як у них віддзеркалилася його власна людяність, війна всередині хлопця припинилася.
«Ми знайдемо спосіб змінити їхню думку, — казала вона. — Думку всіх». Він знайде Ніну. Вони переживуть цю ніч. Втечуть із цього вогкого міста-байстрюка, а потім... Ну а потім вони змінять світ.