— Ми не любимо завищених сподівань. — Казів палець у рукавичці пробігся колонкою чисел і закляк. Його погляд якусь мить перебігав туди-сюди між двома гросбухами, а потім Бреккер рвучко згорнув шкіряну обкладинку. — Ходімо.
— Ти щось знайшов?
Каз коротко кивнув.
— Я знаю, де вона.
Вілан не думав, що напруга в різкому Казовому голосі йому примарилася. Бреккер ніколи не кричав так, як його батько, але Вілан навчився помічати ту низьку ноту, ту частинку чорної гармонії, яка заповзала до Казового тону, коли розвиток подій ставав небезпечним. Він почув її після сутички в доках, коли Інеж лежала, стікаючи кров’ю від Оуменового ножа, а ще тоді, коли Каз дізнався, що засідку на них влаштував Пекка Роллінз, і знову, коли Віланів батько ошукав їх. Він чув цю гучну й чисту ноту на верхівці маяка, коли службовець верещав про помилування.
Вілан спостерігав, як Бреккер приводить кімнату до належного вигляду. Він посунув конверт трохи лівіше, засунув шухлядку найбільшої картотеки трохи далі, ретельно відсунув стілець назад. Упоравшись із цим, він окинув кімнату поглядом, потім висмикнув із Віланових долонь ручку й обережно поклав її на місце на столі.
— Порядний злодій діє, як порядна отрута, крамарику. Він не залишає жодного сліду. — Каз задув лампу. — Твій батько часто вдається до благодійності?
— Ні, він віддає десятину Ґхезенові, але каже, що благодійність краде в людини шанс на чесну працю.
— Гаразд, останні вісім років він жертвує на Церкву Святої Гільди. Якщо хочеш віддати шану матері, це, напевно, найкраще місце, з якого можна почати.
Вілан тупо витріщився на Каза в похмурій кімнаті. Він ніколи не чув про Церкву Святої Гільди. А ще він не знав, щоб Нечисторукий колись ділився хоча б дрібкою інформації, яка йому ні до чого.
— Що?..
— Якщо Ніна й Джаспер добре впоралися зі своєю роботою, Смеет незабаром буде вдома. Ми не можемо бути тут, коли він повернеться, інакше увесь наш план полетить під три чорти. Ходімо.
Віланові здалося, що його гепнули гросбухом по голові, а потім наказали забути про це.
Каз відчинив двері. Вони обидва різко заклякли.
З-поза Казового плеча Вілан побачив на сходовому майданчику маленьку дівчинку, яка спиралася на спину однієї з огрядних сірих собацюр. Їй було приблизно п’ять років, з-під пругу фланелевої нічної сорочечки виднілися голі пальці.
— Ох, Гхезене, — прошепотів Вілан.
Каз вийшов у коридор і причинив за собою двері. Вілан затримався в темному бюро, непевний, що йому слід чинити, і наляканий тим, до чого може вдатися Бреккер.
Дівчинка підвела на Каза бездонні очі, а потім витягла з рота великий палець.
— Ти працюєш на мого та?
— Ні.
Вілана знову охопили спогади. «Я хороший». Вони влаштували засідку на службовця, коли той виходив зі «Звіринця», і витягли його на верхівку маяка. Каз тримав чоловіка за щиколотки, і той обмочився, волаючи й благаючи про помилування, перш ніж нарешті вибовкав їм команди для Смеетового свистка. Бреккер уже збирався витягти його назад, коли службовець став пропонувати йому різні речі: гроші, номери рахунків Смеетових клієнтів, а потім сказав: «Я володію інформацією про одну з дівчат у „Звіринці“, про новоземку».
Після цього Каз зупинився.
— Що ти на неї маєш?
Тоді Вілан уже почув її, низьку небезпечну попереджувальну нотку. Але службовець не знав Бреккера, не розпізнав небезпеки в шорсткому скрипінні його голосу. Він думав, що знайшов, де натиснути, що знайшов щось, потрібне Казові.
— Один із клієнтів дарує їй коштовні подарунки. Вона збирає гроші. Тобі відомо, як учинила Павич з останньою дівчиною, яка щось від неї приховувала?
— Мені відомо, — сказав Каз, і очі його зблиснули, як лезо небезпечної бритви. — Цьоця Гелін забила її до смерті.
— Казе, — спробував Вілан, але службовець не вгавав.
— Просто там, у салоні. Та дівчина знає, що їй гаплик, якщо я розповім. Вона зустрічається зі мною безкоштовно, аби я тримав язика за зубами. Вона пускає мене всередину. І тебе пустить, і твоїх друзів. Зробить усе, що ти захочеш.
— Якщо Цьоця Гелін дізнається, вона вб’є твою новоземку, — попередив Каз. — Зробить її прикладом для інших дівчат.
— Так, — нетерпляче задихався службовець. — Вона зробить усе, що тобі заманеться, будь-що.
Каз повільно став послаблювати хватку на чоловікових ногах.
— Це жахливо, хіба ні? Знати, що хтось тримає твоє життя у своїх руках.
Коли службовець зрозумів свою помилку, його голос злетів іще на октаву:
— Вона просто шльондра, — закричав він. — Вона знає, що до чого. Я хороший. Я хороший!
— У Кеттердамі немає хороших людей, — зауважив Каз. — Їм не підходить тутешній клімат. — А тоді Бреккер просто відпустив ноги службовця.
Вілан здригнувся. Крізь щілину у дверях він бачив, як Каз присів навпочіпки, щоб зручніше було дивитися дівчинці в очі.
— Як звуть цього великого хлопчину? — поцікавився Бреккер, кладучи руку на поморщену собачу шию.
— Це Маестро Загроза.
— Він такий?
— Він дуже гарно виє. Та дозволив мені назвати його, коли він був цуциком.
— Маестро Загроза — твій улюбленець? — запитав Каз.
Схоже, дитина замислилася, а потім похитала головою.
— Найбільше я люблю Герцога Аддама фон Срібногузика, потім Рильце-В-Пушку і аж потім Маестро Загрозу.
— Приємно знати це, Ганно.
Дитячий ротик розтулився маленькою літерою «О».
— Звідки ти знаєш, як мене звуть?
— Я знаю всі дитячі імена.
— Знаєш?
— О, так. Альберт живе в сусідньому будинку, а Гертруда на Аммберстраат. Я живу під їхніми ліжками і за стінками шаф.
— Я знала це, — видихає дівчинка із сумішшю страху й тріумфу в голосі. — Мама казала, що там нічого немає, але я знала. — Вона нахиляє голівку набік. — Ти не схожий на чудовисько.
— Я розповім тобі таємницю, Ганно. Насправді погані чудовиська ніколи не схожі на чудовиськ.
Тепер у маленької дівчинки затремтіла губа.
— Ти прийшов, щоб з’їсти мене? Та каже, що чудовиська їдять дітей, які не лягають у ліжко, коли їм кажуть.
— Їдять. Але я не буду. Не сьогодні. Якщо ти зробиш мені дві послуги. — Його голос спокійний, майже гіпнотичний. Він грубо рипить, наче лук, який занадто щедро намастили каніфоллю. — По-перше, ти мусиш податися до ліжка. А по-друге, ти мусиш нікому ніколи не розповідати, що бачила, особливо твоєму та. — Він нахилився вперед і грайливо смикнув Ганну за кіску. — Тому що, якщо скажеш комусь, я переріжу горло твоїй мамі, а потім твоєму батькові, а потім повирізаю серця всім цим милим слинявим песикам. А Герцога Срібногузика залишу наостанок, щоб ти знала, що все це твоя провина. — Личко дівчинки побілішало, як мереживо на комірці її нічної сорочки, очі яскраві, наче два молодих місяці, та круглі. — Ти зрозуміла? — Вона несамовито закивала, підборіддя затремтіло. — Ну-ну, не треба плакати. Чудовиська бачать сльози, і вони тільки покращують апетит. Біжи до ліжечка і забери із собою цього ні на що не здатного Маестро Загрозу.
Дівчинка швидко позадкувала, минаючи сходовий майданчик, і побігла вгору сходами. Діставшись до середини сходів, вона кинула на Каза наляканий погляд. Хлопець підійняв до вуст один палець, затягнутий у рукавичку.
Коли дитина зникла, Вілан прослизнув у двері та рушив донизу сходами, назирці за Казом.
— Як ти міг щось таке їй сказати? Вона ж просто дитина.
— Ми всі колись були дітьми.
— Але...
— Мені залишалося тільки це або переламати їй шию і вдати, наче вона впала зі сходів, Вілане. Гадаю, я виявив надзвичайну стриманість. Рухайся.
Вони проклали собі шлях серед решти псів, що валялися на підлозі в передпокої.
— Неймовірно, — зауважив Каз. — Вони, напевно, могли б так пролежати цілу ніч. — Він дунув у свисток, і собацюри підскочили, притисли вуха, приготувавшись охороняти будинок. Коли Смеет повернеться додому, все буде як слід: пси вештаються першим поверхом; недоторкане бюро на другому; дружина затишно дрімає на третьому поверсі, і донька вдає те саме.