— Закладаюся, ти мрієш про те, щоб та наша розмова відбувалася зараз, — загарчала Ніна. Але до Десятицентових Левів їй було байдуже.
Вона подивилася вгору. Інеж досі була на линві, але дівчина в білому опинилася на даху другого силосу й тягнулася до затискача.
«Сітка, — наказала Серцетлумачниця. — Негайно». Мерці обернулися на розпливчастий шквал швидкості, побігли вперед, а потім раптово завмерли, наче очікуючи інструкцій. Ніна зібрала всю свою концентрацію, наказуючи їм слухатись і насичуючи їхні тіла своєю силою та життям. За кілька секунд вони тримали сітку в руках і бігли так швидко, що Ніна не встигала за ними.
Мотузка провисла. Інеж упала. Ніна закричала.
Тіло Інеж ударилося об сітку, високо підскочило і знову вдарилося.
Ніна побігла до подруги.
— Інеж!
Її тіло лежало в центрі сітки, поцятковане огидними срібними зірочками, з ран періщила кров.
«Опустіть її», — наказала Ніна, і мерці послухалися та поклали сітку на кам’яну бруківку. Дівчина, затинаючись, підійшла до подруги і вклякла.
— Інеж?
Інеж схопила Ніну в обійми.
— Ніколи більше не роби цього, — схлипнула Ніна.
— Сітка? — пролунав радісний голос. — Це здається нечесним.
Інеж заціпеніла. Дівчина в білому вже спустилася з другого силосу і прямувала до них.
Ніна скинула руки вперед, і мерці вишикувалися, затуляючи собою її та Мару.
— Ти впевнена, що хочеш цієї битви, сніжинко?
Дівчина примружила свої чарівні очі.
— Я перемогла тебе, — звернулася вона до Інеж. — Ти й сама це знаєш.
— У тебе була вдала ніч, — озвалася Інеж, але її голос здавався слабеньким, як протерта нитка.
Дівчина оглянула армію гнилих тіл, що вишикувалася перед нею, схоже, намагаючись оцінити свої шанси. Потім вона вклонилася.
— Ми ще зустрінемося, Маро.
Вона повернулася в тому напрямку, куди, перестрибуючи через залишки паркана, втекли Еамон та решта Десятицентових Левів, і пішла геть.
— Дехто полюбляє драматизувати, — зауважила Ніна. — Тобто, ну правда, хто для бійки на ножах одягається в біле?
— Дуняша, Білий Клинок чогось там чи чогось іншого. Вона по-справжньому хоче вбити мене. А можливо, взагалі всіх.
— Ти можеш іти?
Інеж кивнула попри те, що її обличчя було мертвотно-блідим.
— Ніно, усі ці люди... вони мертві?
— Коли ти так кажеш, це звучить моторошно.
— Але ти не вживала...
— Ні. Ані граму парем. Я не знаю, що це таке.
— А гришники взагалі можуть?..
— Я не знаю. — Тепер, коли страх через засідку й падіння Інеж трохи вщух, вона відчула щось схоже на огиду. Що вона щойно вчинила? До чого торкнулася?
Ніна пригадала, як запитала в когось із вчителів у Маленькому Палаці, звідки береться сила Гриші. Тоді вона була трохи старшою за дитину, яка відчувала побожний страх перед дорослішими гришниками, що приходили до Палацу й вирушали з його земель у важливі місії.
«Наші сили поєднують нас із життям таким чином, якого ніколи не зрозуміють звичайні люди, — пояснив їй учитель. — Саме тому використання нашого дару додає нам сили, замість того щоб виснажувати нас. Ми пов’язані із самою силою творіння, створення чогось у серці світу. Корпуснійці ще міцніше пов’язані цими путами, бо ми маємо справу із життям і тим, як його відібрати».
Учитель здійняв у повітря руки, і Ніна відчула, як майже непомітно вповільнився її пульс. Інші учні видихнули повітря й перезирнулися: вони всі відчули одне й те саме. «Відчуваєте? — поцікавився вчитель. — Усі ваші серця, що б’ються одночасно, прив’язані до ритму цього світу».
Це було найдивніше відчуття, здавалося, що тіло розчиняється, наче вони були не багатьма учнями, які крутилися на своїх стільцях у класі, а єдиним створінням з одним серцем, однією метою. Це тривало лише кілька секунд, але Ніна ніколи не забувала відчуття спорідненості й раптового розуміння, що її сила дозволяла їй ніколи не бути самотньою.
Проте як щодо сили, якою вона скористалася сьогодні? Вона нічим не нагадувала той зв’язок. Це було результатом дії парем, а не створенням чогось у серці світу. Це було помилкою.
Але непокоїтися можна буде пізніше.
— Нам потрібно вибиратися звідси, — сказала Ніна. Вона допомогла Інеж звестися на ноги, потім оглянула тіла навколо. — Святі, вони жахливо тхнуть.
— Ніно, що, як вони можуть тебе чути?
— Ви можете мене чути? — перепитала Серцетлумачниця. Але мерці не відповіли, а коли вона потягнулася до них своєю силою, вони не здавалися живими. Утім, там щось було, щось, що розмовляло із нею так, як живі створіння більше не могли розмовляти. Дівчина знову подумала про крижану річку. Вона досі відчувала її навколо себе, усюди навкруги, але тепер води рухалися повільними вирами.
— Як ти збираєшся з ними вчинити? — поцікавилася Інеж.
Ніна безпомічно здвигнула плечима.
— Припускаю, що покладу їх туди, де вони були. — Вона підвела руки. «Ідіть, — якомога чіткіше наказала вона мерцям, — і спочивайте».
Вони знову поворухнулися раптовим шквалом, на який вуста Інеж відгукнулися молитвою. Ніна дивилася, як вони повільно зникають, перетворюючись на тьмяні постаті в темряві.
Інеж легенько підштовхнула її, а потім витягла з плеча шиповану срібну зірочку й кинула її на землю з гучним «дзень». Схоже, кровотеча послабилася, але її неодмінно потрібно було перев’язати.
— Ходімо, поки не з’явилася міська варта, — запропонувала вона.
— Куди? — запитала Ніна, коли вони рушили до каналу. — Якщо Пекка Роллінз знайшов нас...
Коли Інеж збагнула реальний стан речей, її кроки вповільнилися.
— Якщо Чорний Серпанок опинився під загрозою, Каз... Каз пояснив мені, куди йти, якщо справи підуть кепсько. Але...
Слова зависли в повітрі між ними. Те, що на ігровому полі з’явився Пекка Роллінз, означало значно більше за зруйнований план.
А що, як Чорний Серпанок підірвали? Ану щось сталося з Матаясом? Чи зберіг би Пекка Роллінз йому життя, чи просто спочатку вистрілив би, а потім претендував би на свою нагороду?
Гриша. Що, як Пекка переслідував Джаспера з Матаясом аж до посольства? Що, як вони вирушили до доків із біженцями, а їх узяли в полон? Ніна знову подумала про жовту пігулку в кишені. Подумала про жорстокі золотисті очі Тамар, згадала владний погляд Зої та як сміється, дражнячись, Женя. Вони вірили їй. Якщо з ними щось станеться, вона собі ніколи не пробачить.
Коли вони з Інеж поверталися тим самим шляхом до набережної, де пришвартували свій човен, Ніна коротко глипнула на баржу, куди лягали останні мерці, посуваючись на своє місце. Тепер вони мали інакший вигляд: їхні обличчя знову набули мертвотно-блідого й поцятковано-білого забарвлення, що в неї асоціювалося зі смертю. Утім, можливо, смерть не завжди була однаковою.
— Куди ми прямуємо? — перепитала Ніна.
Тієї ж миті вони побачили дві постаті, що мчали до них. Інеж потяглася до ножів, а Ніна звела руки, готуючись знову покликати своїх дивних солдатів. Вона знала, що цього разу буде простіше.
У світлі вуличного ліхтаря з’явилися Каз із Віланом, їхній одяг був укритий шматочками тиньку й чимось схожим на м’ясну підливу. Каз важко спирався на ціпок, але хода його була жорсткою, а гострі риси обличчя окреслилися чіткими лініями.
— Ми проб’ємося разом, — прошепотіла Інеж.
Ніна перевела погляд із подруги на Каза й помітила однаковий вираз їхніх облич. Вона знала цей вираз. Він з’являвся після корабельної катастрофи, коли течія рухається на тебе, а небо темнішає. Уперше в полі зору з’явилася земля, надія на прихисток чи навіть порятунок, який міг чекати на далекому березі.
23. Вілан
помру, і не залишиться нікого, хто міг би їй допомогти. Нікого, хто хоча б пам’ятатиме про Марію Гендрікс».