— Це правда, — казав далі він. — Чиновники в банку, які передали інформацію про нас. Підставний адвокат. Чоловік, який давав мені безкоштовний гарячий шоколад у підставному бюро Якоба Герцуна. Я знищив їх усіх, одного за одним, цеглинка за цеглинкою. А Роллінз стане останнім. Такі речі не відмиваються молитвами, Маро. На мене не чекають ані умиротворення, ані прощення ні на цьому світі, ні в наступному.
Інеж похитала головою. Як їй вдається досі дивитися на нього із добротою в погляді?
— Прощення не потрібно просити, Казе. Його потрібно заслужити.
— Саме до цього ти збираєшся вдатися? Полюючи на работорговців?
— Полюючи на работорговців. Викорінюючи з Бочки крамарів і босів, які на них наживаються. Стаючи кимось кращим за чергового Пекку Роллінза.
Це було неможливо. Більше не було нічого. Він бачив правду, навіть якщо вона не бачила. Інеж сильніша, ніж він колись був чи буде. Вона збереже свою віру, своїх богів, навіть якщо світ намагатиметься вирвати їх у неї своїми жадібними руками.
Його погляд вивчав її обличчя так, як завжди, — детально, зголодніло, чіпляючись за дрібниці, наче злодій, яким він був: за дві її брови, за насичений карий колір очей, за вигнуті вгору вуста. Він не заслужив на умиротворення, не заслужив на прощення, але, якщо Каз сьогодні помре, можливо, він заслужив на одну-єдину річ — на згадку про неї, — яскравішу за все, на що він колись мав право, — аби забрати її з собою за межу.
Каз стрімкими кроками пройшов повз Інеж, узяв з умивальника покинуті рукавички й натягнув їх. Утиснувся в пальто, поправив краватку, запхав ціпок під пахву. На зустріч зі смертю він теж піде, убравшись зі смаком.
Знову повернувшись до дівчини, Каз був готовий:
— Хай би що зі мною сталося, переживи це місто. Знайди свій корабель, пометися, видряпай своє ім’я на їхніх кістках. Але переживи цей безлад, у який я нас втягнув.
— Не роби цього, — озвалася Інеж.
— Якщо не зроблю, усьому буде край. Не буде шляху для порятунку. Не буде винагороди. Нічого не залишиться.
— Нічого, — повторила дівчина.
— Пошукай Дуняшині позначки.
— Що?
— У бійців завжди є позначки — знаки від давніх травм, вивихнуте плече, яке дається взнаки, коли вони збираються дати стусана.
— А в мене є позначка?
— Ти випростовуєш плечі, перш ніж почнеш рухатися, наче збираєшся виступати, наче чекаєш на увагу глядачів.
Схоже, це її трохи зачепило.
— А в тебе яка?
Каз подумав про ту мить на Велльґелуці, яка ледве не коштувала їм усього.
— Я каліка. Це моя позначка. Ніхто ніколи не був достатньо розумним, аби пошукати інших.
— Не йди до Рейки, Казе. Дозволь нам знайти інший спосіб.
— Відійди вбік, Маро.
— Казе.
— Якщо я колись був тобі небайдужим, не переслідуй мене. Він протиснувся повз неї й розмашистими кроками вийшов із ванної кімнати. Казові не можна було думати про те, що могло статися, чи про те, що він міг утратити. Та й Інеж помилялася щодо одного. Він точно знав, що саме збирається залишити по собі, коли помре.
Руїну.
27. Інеж
она однаково пішла за ним.
«Якщо я колись був тобі небайдужим».
Інеж аж пхикнула, перестрибуючи комин. Це було образливо. Вона мала чимало нагод звільнитися від Каза й ніколи не скористалася ними.
Отже, він не пасує до нормального життя. Може, їй судилося знайти чоловіка з добрим серцем і дітьми та гострити свої ножі після того, як вони полягають спати? Як вона пояснить свої нічні жахіття — спадок «Звіринця»? Чи кров на своїх руках?
Інеж могла відчути, як притискаються до її шкіри Казові пальці, як його вуста легенько, мов пташине крило, торкаються її шиї, бачила перед собою його розширені очі. Двоє найневблаганніших людей, яких можна знайти в Бочці, не здатні навіть торкнутися одне одного, не затнувшись. Але вони спробували. Він спробував. Можливо, вони зможуть спробувати ще раз. Дурнувате бажання, сентиментальна надія дівчинки, у якої не вкрали початок життя, якої не торкався батіг Цьоці Гелін, яка не вкрита ранами й яку не розшукує закон. Каз посміявся би з її оптимізму.
Інеж подумала про Дуняшу, свою тінь. Про що вона мріяла? Про трон, як підказував Матаяс? Про чергове вбивство, присвячене її богові? Мара не сумнівалася, що знову зустрінеться з дівчиною кольору слонової кістки та бурштину. Вона хотіла вірити, що, коли настане час, вийде із сутички переможницею, проте не могла заперечувати Дуняшиних талантів. Можливо, вона і справді була принцесою — дівчинкою благородної крові, яку навчали мистецтва вбивати, призначеною для величі, наче героїня казки. Тоді хто така Інеж? Перешкода на її шляху? Данина на вівтарі смерті? «Сулійська акробатка-тюхтійка, яка б’ється, як пересічний вуличний головоріз». А можливо, на ці вулиці Дуняшу привели Святі Інеж? «А хто пам’ятатиме дівчисько на кшталт вас, пані Гхафа?» Можливо, саме так їй доведеться заплатити за всі життя, які вона забрала.
Можливо. Але не тепер. Вона досі має розрахуватися з деякими боргами.
Інеж зашипіла, ковзнувши вниз стічною трубою і відчувши, як розгорнулася перев’язка на стегні. Вона залишить на стінах будинку кривавий слід.
Вони наближалися до Рейки, проте Мара лишалася в затінку й переконувалася, що між нею й Казом зберігається достатня відстань. Він якимось чином відчував її присутність там, де не міг відчути ніхто інший. Хлопець часто зупинявся, не знаючи, що за ним спостерігають. Нога непокоїла його більше, ніж він удавав. Але в Рейці Мара не втручатиметься. Принаймні в цьому погодиться з його бажаннями, бо Каз мав рацію: у Бочці єдиною суттєвою валютою була сила. Якщо Бреккер не зустрінеться із цією проблемою сам на сам, він може втратити все — не лише шанс на підтримку Покидьків, але й шанс, що зможе коли-небудь знову вільно прогулюватися Бочкою. Інеж часто хотілося трохи збити з нього пиху, але вона не могла примиритися з думкою, що побачить Каза позбавленим своєї банди.
Мара стрибала дахами Гроенстраат, рухаючись маршрутом, який вони проклали разом, і досить швидко в полі її зору розгорнувся затильний бік Рейки — вузької будівлі з обшитими ґонтом і чорними від кіптяви шпилями, яка кривобоко спиралася на сусідню.
Скільки разів Інеж наближалася до Рейки під точнісінько цим самим кутом? Для неї це було повернення додому. Дівчина упізнала Казове вікно на горішньому поверсі. Вона провела безліч годин, умостившись на тому підвіконні, годуючи воронів, що збиралися там, і слухаючи, як він складає плани. Нижче і трохи лівіше виднівся край вікна її власної спальні. Інеж спало на думку, що, хай там як мине аукціон, це може бути її останнє повернення до Рейки. Вона може більше ніколи не побачити, як Каз сидить за столом, не почути гупання його ціпка, що підіймається розхитаними сходами Рейки, підказуючи Інеж своїм ритмом, була це гарна ніч чи погана.
Дівчина спостерігала, як Бреккер незграбно зліз із краєчку даху і зламав замок на своєму власному вікні. Коли він зник із поля зору, Інеж рухалася далі стрімким просмоленим шпилем до іншого боку Рейки. Неможливо було увійти тим самим шляхом, що й Каз, не викривши себе.
На фасаді будинку, під самим дахом, дівчина знайшла старий гак, яким користувалися, щоб підіймати вгору вантажі. Вона схопилася за нього, не зважаючи на невдоволене туркотіння наляканих голубів, і штовхнула ногою вікно, зморщивши носа від смороду пташиного посліду. Інеж ковзнула всередину, рушила далі кроквами і знайшла собі місце в затінку. Потім трохи почекала, непевна, що робити далі. Якщо хтось подивиться вгору, то може побачити, що вона влаштувалася в куточку, наче павук, яким Інеж була; утім, чому б комусь спало на думку так учинити?