— Встань, прокинься, пробудися!
— Іди геть, — пробурмотіла дівчина, ховаючи голову на Матаясових грудях.
— Ходімо, Зенік. Мертві почекають, а я ні.
Нарешті Ніна підвелася й узула черевики. Вона змінила червону кефту на пальто і штани, у які була вбрана під час катастрофічної халтури, якою виявилася робота на Солодкій Жилі. Матаяс спостерігав за кожним її рухом, але не попросився супроводжувати їх. Він знав, що його присутність лише посилить ризик бути виявленими.
У дверях з’явилася Інеж, і вони мовчки попрямували до ліфта. На вулицях Кеттердама діяла комендантська година, але цього неможливо було уникнути. Їм доведеться розраховувати на удачу і здатність Інеж перевіряти, чи немає попереду патрулів міської варти.
Вони вийшли з готелю через затильні двері й рушили до промислового району. Просувалися повільно, манівцями обходили блокади, ішли й зупинялись, поки Інеж зникала та знову з’являлася, змахом руки віддаючи їм сигнал почекати або направляючи їх іншим шляхом, а потім знову зникала.
Нарешті вони дісталися до моргу — ніяк не позначеної сірої кам’яної будівлі на межі району складів, перед якою ріс садок, за яким уже давненько ніхто не доглядав. Сюди привозили лише тіла багатіїв, щоб підготувати їх до перевезення й поховання за містом. Жалюгідної купи людей, як на Баржі Женця, тут не було, та Каз однаково почувався так, наче занурився в нічне жахіття. Він подумав про голос Інеж, який відлунював від білого кахлю. «Не зупиняйся».
У морзі було безлюдно, важкі залізні двері залишалися щільно зачиненими. Каз зламав замок і глипнув через плече на тіні, що посувалися порослим бур’янами садом. Він не бачив Інеж, але знав, що вона там. Вона спостерігатиме за входом, поки вони не впораються зі своєю моторошною справою.
Усередині було прохолодно, приміщення освітлювало лише синювате полум’я ліхтрупика. За кімнатою, де обробляли мерців, розташовувалася простора крижана кам’яна камера, стіни якої були вкриті шухлядами, достатньо великими, щоб умістити в себе тіло. Усюди пахло смертю.
Каз подумав про жилку, яка билася під щелепою Інеж, про тепло її шкіри на вустах. Спробував відігнати ці думки. Йому не хотілося, щоб ці спогади пов’язалися з кімнатою, повною гнилого м’яса.
Бреккерові ніколи не вдавалося втекти від жаху тієї ночі в кеттердамській гавані, від згадки про братове тіло, яке він міцно стискав у руках, наказуючи собі відштовхуватися трохи сильніше, ще раз вдихнути, залишатися на плаву, залишатися живим. Каз дістався до берега і присвятив своє життя помсті за себе і брата. Але нічне жахіття відмовлялося зникати. Бреккер був переконаний, що з часом стане легше. Він завмирав, двічі подумавши, перш ніж потиснути руку, і відчував, як тиснуть на нього тісні приміщення. Утім, справи погіршилися так, що він ледве міг мимохіть зачепити когось на вулиці й не опинитися знову в гавані. Він був на Баржі Женця, а навколо вирувала смерть. Він борсався у воді, чіпляючись за слизьку й роздуту плоть Джорді, занадто боячись потонути, щоб відпустити її.
Ситуація ставала небезпечною. Коли Ґорка якось хильнув зайвого й не міг залишатися в «Синьому Раю», їм із Чайником довелося віднести його додому. Хлопці тягнули його тіло шість кварталів, вага Ґорки посувалася туди-сюди, гупаючи об Каза нудотним натиском шкіри і смороду, а потім жвакалася в Чайника, на мить звільняючи Каза, попри те що він досі відчував, як труться по його потилиці волохаті чоловічі руки.
Потім Чайник знайшов зіщуленого Каза у вбиральні — він тремтів і вкривався потом. Бреккер виправдовувався харчовим отруєнням, і, коли затискав ногами двері, не пускаючи Чайника всередину, зуби в нього стукотіли. Він не міг дозволити, щоб до нього знову торкалися, інакше остаточно втратив би глузд.
Наступного дня Каз купив собі першу пару рукавичок — дешевих чорних штучок, які, намокаючи, щоразу линяли. У Бочці слабкість була летальною. Люди відчували, як від тебе тхне нею, наче кров’ю; і якщо Каз хотів поставити Пекку Роллінза на коліна, він не міг більше дозволити собі тремтіти цілу ніч на підлозі ванної кімнати.
Каз ніколи не відповідав на запитання щодо рукавичок, ніколи не зважав на глузування. Він просто носив їх щодня, стягаючи з рук лише тоді, коли залишався на самоті. Хлопець казав собі, що це тимчасовий захід. Утім, це не заважало йому вдосконалювати спритність рук, які їх носили, навчившись мішати колоду і працювати з нею ще майстерніше, ніж голіруч. Рукавички змушували воду відступити, не дозволяли Казові потонути, коли спогади про ту ніч загрожували потягти його на дно. Знімаючи їх, він почувався так, наче роззброюється, і вони були надійнішими за ніж чи пістоль. Поки він не зустрів Імоґен.
Казові було чотирнадцять, він іще не став заступником Пера Гаскеля, але заробляв собі ім’я кожною бійкою та шахрайством. Імоґен була новенькою в Бочці та на рік старшою за нього. Разом із командою в Зірфурті вона вдавалася до дрібного рекету і стверджувала, що це змушує її нудьгувати. Прибувши до Кеттердама, дівчина тинялася Клепками та бралася за дрібні завдання, намагаючись потрапити до якоїсь із банд у Бочці. Коли Каз уперше побачив Імоґен, вона розбила пляшку об голову одного з Голених Дурників, який дав забагато волі рукам. Потім вона знову з’явилася, коли Пер Гаскель доручив йому вести облік на весняних бійках за призи. Дівчина мала ластовиння й щілину між передніми зубами та сама могла вистояти в чубанині.
Однієї ночі, коли вони стояли біля порожнього рингу, підраховуючи здобич за день, Імоґен торкнулася долонею рукава його пальта, а коли Каз підвів погляд, ледь усміхнулася, не розтуляючи губ, щоб він не міг побачити щілину між її зубами.
Пізніше, лежачи на грудкуватому матраці в кімнаті, яку він ділив з іншими, Каз тупився в стелю, з якої крапало, і думав про те, як Імоґен усміхнулася йому, про те як низько сиділи штани на її стегнах. Вона рухалася боком, наче наближалася до всього трохи під кутом. Йому це подобалося. Йому подобалася вона.
У Бочці не було тілесних таємниць. Місця було мало, і люди отримували задоволення там, де вдавалося його знайти. Інші хлопці серед Покидьків постійно теревенили про свої завоювання. Бреккер не казав нічого. На щастя, він майже про все нічого не казав, і така послідовність зіграла йому на руку. Але хлопець знав, яких слів від нього чекали й чого йому мало б кортіти. Йому хотілося цього, іноді, якимись спалахами: дівчина переходить вулицю в кобальтовій сукні, що сковзнула з плеча; танцюристка на виставі в Східній Клепці рухається, наче язики полум’я; Імоґен сміється так, немов він розповів найкумедніший на світі жарт, хоча він узагалі мало що сказав.
Каз зігнув пальці в рукавичках і прислухався до храпу своїх сусідів по кімнаті. «Я можу це перемогти», — запевняв він себе. Він був сильнішим за цю хворобу, сильнішим за тяжіння води. Коли Бреккерові знадобилося вивчити, як працюють гральні зали, він зробив це. Вирішивши повчитися фінансів, опанував і їх теж. Каз подумав про ледь помітну усмішку Імоґен зі стиснутими вустами і вирішив. Він переможе цю слабкість, як перемагав усе на своєму шляху.
Каз почав із малого, з жестів, які ніхто б не помітив. Роздавав карти в «Ожині на трьох» без рукавичок. Потім, коли Пер Гаскель відправив його й Чайника дати кілька стусанів нікчемному скандалістові на ім’я Бені, який завинив йому грошенят, Каз почекав, поки вони перестріли хлопця в провулку; а коли Чайник наказав Бреккерові потримати руки Бені, він стягнув рукавички, просто щоб проекзаменувати себе: чи вдасться впоратися із чимось простим.
Щойно він торкнувся зап’ясть Бені, його накрило хвилею огиди. Проте Каз був готовий до цього і зніс її, не зважаючи на крижаний піт, яким укрився, заламуючи лікті Бені за спину. Він змусив себе притиснути тіло Бені до свого, поки Чайник пояснював боржнику умови позички в Пера Гаскеля, акцентуючи увагу на кожному реченні за допомогою стусана в обличчя або живіт Бені.
«Усе гаразд, — переконував Каз себе, — я керую цим». А потім піднялася вода.
Цього разу хвиля була заввишки зі шпиль на Церкві Бартеру; вона накрила його й потягла на дно, і хлопчик не міг виборсатися з-під її ваги. Він тримав у руках Джорді, притискав до себе бліде, мов риб’ячий живіт, братове тіло, яке вже почало розкладатися. Каз відштовхнув Джорді й ковтнув повітря.