«Я син Марії Гендрікс».
Він подумав про свою матір, самотню, покинуту напризволяще зі своєю неповноцінною дитиною. Невже вона була недостатньо молодою, щоб народити порядного спадкоємця? Чи знав батько вже тоді, що колись захоче звільнитися від будь-якої згадки про Віланове існування?
«Що я тут роблю?»
Утім, він знав відповідь. Лише він на власні очі може побачити, що батька покарано за його вчинки. Лише він на власні очі може побачити, як звільнять його матір.
Вілан вивчив своє відображення в дзеркалі. Батькові очі. Материні кучері. Те, що він зміг якийсь час побути кимось іншим, забути, що він Ван Ек, здавалося чудовим. Але Вілан більше не хотів ховатися. Відколи Пріорові пальці стиснулися на його шиї, він весь час тікав. А можливо, усе почалося задовго до того, у пообідні години, коли він сидів у коморі або скручувався на підвіконні під завісою, сподіваючись, що всі забудуть про нього, що нянька просто піде додому, а репетитор більше ніколи не прийде.
Його батько хотів, щоб Вілан зник. Він хотів, щоб син зник так само, як він змусив зникнути Віланову матір, і досить довго хлопчикові теж цього хотілося. Але все почало змінюватися, коли він прийшов до Бочки, коли отримав першу роботу, коли зустрів Джаспера, Каза та Інеж, коли збагнув, що вартує чогось.
Бажання Яна Ван Ека не збудуться. Вілан нікуди не піде.
«Я тут заради неї», — пояснив він дзеркалу.
На рум’яного хлопчика в склі це, схоже, не справило враження.
Щойно сонце з’явилося над обрієм, Пім вивів Кольма та Вілана крізь затильні двері готелю і, повернувши кілька разів та збиваючи їх із пантелику, привів супутників до площі навпроти Біржі. Зазвичай пекарня на Борстраат була відчинена о цій порі, готуючись обслужити крамарів і продавців, що поспішали до Біржі. Проте аукціон сплутав усі звичні справи, і пекар зачинив свою крамничку, напевно, сподіваючись зайняти місце, щоб на власні очі побачити, як усе відбуватиметься.
Вони стояли біля дверей безлюдної площі до болю довго, поки Пім незграбно порпався в замку. Вілан збагнув, що вже звик до Казової спритності в зломах із проникненнями. Двері відчинилися із надміру гучним дзеньканням, і вони ввійшли всередину.
— Жодних плакальників, — кинув на прощання Пім і зник у дверях, перш ніж Віланові вдалося відповісти.
Вітрини пекарні були порожніми, але аромат хліба й цукру висів у повітрі. Вілан і Кольм умостилися на підлозі, обіпершись спинами на полиці й намагаючись улаштуватися зручніше. Каз залишив їм суворі інструкції, і Вілан не мав жодного бажання нехтувати ними. Йоганнуса Рітвельда більше ніколи не мають побачити в місті, і хлопчик знав, як саме вчинить із ним батько, якщо довідається, що його син тиняється вулицями Кеттердама.
Кілька годин вони сиділи мовчки. Кольм куняв. Вілан наспівував собі під ніс мелодію, яка вже якийсь час крутилася в голові. Для неї знадобиться партія ударних, щось таке із «тра-та-та-та», схожим на вогнепальну чергу.
Хлопчик обережно визирнув у вікно й побачив, як кілька людей прямують до Церкви Бартеру, над площею кружляли шпаки, а он там, усього за кілька сотень метрів звідси, виднівся вхід до Біржі. Віланові не потрібно було вміти читати, щоб упізнати вигравіювані на арці слова. Він чув, як батько повторював їх незліченну кількість разів. «Еньєнт, Форгент, Алмгент». «Старанність, Чесність, Процвітання». Два з трьох Янові Ван Еку вдавалися непогано.
Вілан не помічав, що Кольм прокинувся, поки той не озвався:
— Що змусило тебе того дня в гробниці збрехати заради мого сина?
Хлопчик знову опустився на підлогу. Він обережно добирав слова.
— Гадаю, мені відомо, що таке припуститися помилки.
Кольм зітхнув.
— Джаспер припустився чималої кількості помилок. Він жорстокий, і безрозсудний, і схильний жартувати, коли це необгрунтовано, але... — Вілан чекав. — Я намагаюся сказати, що він — справжня халепа, за ним золоті верби ростуть. Але він того вартий.
— Я...
— І в тому, що він такий, яким є, винен я. Я намагався захистити його, але, напевно, обтяжив чимось гіршим за всі небезпеки, які, як я побачив, криються тут. — Навіть у слабкому вранішньому світлі, яке лилося у вікна пекарні, Вілан бачив, яким стомленим здається Кольм. — Я припустився значних помилок.
Вілан накреслив пальцем на підлозі лінію.
— Ви дали йому те, від чого слід тікати. Байдуже, що він накоїв і що пішло не так. Думаю, це значніше за всі значні помилки.
— Тепер розумієш? Саме тому ти йому подобаєшся. Знаю-знаю, це не моя справа, і я гадки не маю, чи він — гарний вибір для тебе. Напевно, від нього буде самий лише головний біль. Але, гадаю, ти — гарний вибір для нього.
Віланове обличчя запалало. Він знав, як сильно Кольм любить Джаспера, бачив це в кожному його жесті. І те, що він вважав Вілана гідним свого сина, дорого вартувало.
Від дверей, до яких доставляли товари, долинув якийсь звук, і вони обидва замовкли.
Вілан підвівся, серце гупало.
— Пам’ятайте, — прошепотів він Кольмові, — потрібно залишатися в укритті.
Він пройшов повз печі до затильного боку пекарні. Тут сильніше пахло хлібом, темрява була щільнішою, але в кімнаті було порожньо. Хибна тривога.
— Це не...
Двері для доставки розчахнулися. Якісь руки схопили Вілана ззаду. Його потягнули за волосся назад, а рот змусили розтулитися, запхавши туди якусь ганчірку. На голову хлопчикові натягнули мішок.
— Привіт, маленький крамаре, — сказав низький голос, якого він не впізнав. — Готовий возз’єднатися з таточком?
Йому заломили руки і витягли з пекарні крізь двері для доставки. Вілан затинався, ледве спроможний утриматися на ногах і не маючи жодної можливості щось побачити чи зрозуміти, у якому напрямку його ведуть.
Хлопчик упав, боляче вдарившись колінами об бруківку, і його знову смикнули вгору.
— Не змушуй мене нести тебе, маленький крамаре. Мені за це не заплатили.
— Сюди, — підказав ще хтось, голос був жіночим. — Пекка чекає на південному боці собору.
— Стривайте, — гукнув новий голос. — Хто це там у вас?
Його тон був офіційний. «Міська варта», — подумав Вілан.
— Дехто, з ким Радник Ван Ек радо зустрінеться.
— Він із команди Каза Бреккера?
— Просто біжи, як добрий піхотинець, і повідом Радникові, що Десятицентові Леви мають подарунок, який чекає на нього в збройній капличці.
Вілан чув, як віддалік галасує натовп. Може, вони були неподалік від церкви? За мить його різко потягли вперед, і звуки змінилися. Вони опинилися всередині. Повітря тут було прохолоднішим, а світло тьмянішим. Його протягли черговими сходами, — гомілки боляче билися об їхні краї, — а потім штовхнули на стілець, зав’язавши руки за спиною.
Хлопчик почув, як сходами наближаються кроки, потім відчинилися двері.
— Ми схопили його, — повідомив той самий низький голос.
— Де? — Віланове серце неритмічно застрибало. «Скажи це вголос, Вілане. Удвічі молодша за тебе дитина може прочитати це без жодних зусиль». Він гадав, що готовий до цього.
— Бреккер заховав його в пекарні за кілька кварталів звідси.
— Як ви його знайшли?
— Пекка наказав нам обшукати територію. Дізнався, що Бреккер може спробувати утнути якийсь трюк на аукціоні.
— Безперечно, він збирався принизити мене, — запевнив Ян Ван Ек.
Із Віланової голови стягнули мішок, і він подивився батькові в обличчя.
Ван Ек похитав головою.
— Щоразу, коли я думаю, що ти не можеш іще більше розчарувати мене, ти доводиш, що я помилявся.
Вони були в невеличкій капличці, увінчаній куполом. На стінах — картини олійними фарбами, що зображували батальні сцени, і стоси озброєння. Мабуть, гроші на каплицю пожертвувала родина зброяра.
За кілька останніх днів Вілан вивчив схему Церкви Бартеру, креслячи разом з Інеж мапи ніш на даху та альковів і малюючи ескізи нефів у довгих пальцях Ґхезенової руки. Він точно знав, де був, — в одній із каплиць на кінчику Ґхезенового мізинця. Підлога була вкрита килимом, єдині двері вели на сходи, а самотнє вікно відчинялося на дах. Навіть якби йому не заткали рот, хлопчик сумнівався, що його крики та прохання про допомогу почує хтось, окрім картин.