— Говори пошепки, — знову попросила вона.
— Я не люблю гратися в хованки, — сказав він голосом, який із натяжкою можна було назвати шепотом.
— Ти не любиш, коли тебе змушують ховатися, — уточнила вона. — Цього разу я також ховаюся з тобою.
Він почовгав ніжками в пилюці й траві, впираючись пальцями у свої тенісні черевики й підіймаючи невеличкі хмарки куряви. Протягом якогось часу він нічого не казав, дивлячись, як човгають його ніжки. Він провів рукою по валуну.
— Намба, намба, намба, намба, намба, — заспівав він, і після перших п’ятьох нот вона впізнала мелодію бойової пісні штату Мічиган. Він часто співав без слів. Він наповнений по вінця звуками й рухом, й одне або друге завжди перехлюпує через край, й це зазвичай непогано, але тепер підіймає її жах на поверхню.
Джоан розціпила зуби. Вона тільки тепер зрозуміла, що тримала їх зціпленими, бо її щелепи стали болісно пульсувати.
— Намба, намба, намба, намба, намба, — повторив він, точно дотримуючись мелодії.
— Надто гучно, — сказала вона, хоч і сама говорила гучно.
Лінкольн кивнув, наче чекав від неї цієї реакції. Він уже став дивитися на щось над її плечем. Він стояв на одній нозі, балансуючи.
— Дозволь мені тобі щось сказати, — прошепотів він, нахиливши голову до стіни. — Це стебло.
— Стебло? — перепитала вона.
Він підняв руку, показуючи на кран, який стремів зі стіни.
— Так.
— Ця штука схожа на кран?
— Так. Але це не кран. Стебла схожі на крани.
— Розкажи мені про них.
— Про стебла? — запитав він.
— Атож.
Вона не зціпила зуби. І не дихала важко. Вона думала, її голос звучить цілком нормально і більше не схожий на голос адвоката. Вона контролювала його щоразу, коли говорила — переконувалася, що кожне її слово лунає спокійно, розслаблено, намагалася переконати себе, що вона досі звучить, як його мати, а не якась божевільна жінка, що репетує, виє і рве на собі волосся.
Він підійшов, але не сів біля неї. Можливо, відчував, що поруч божевільна жінка.
— Розумієш, — пояснив він, — стебла мають голову, тіло й ікла. Тіло в них довге, а замість ніг волосся.
— А ще? — пошепки запитала вона.
— У них немає рота. Вони їдять носами, а нюхають очима. Вони не можуть мати язика.
— І вони живуть у зоопарках?
— Так. Тільки в зоопарках. Я ніколи не чув про дике стебло.
— А вони небезпечні? — запитала вона й одразу ж подумала, що ліпше вона про це не запитувала б. Її мета — розважити його й краще не нагадувати йому, що в житті існують погані люди, які чатують на них.
Але Лінкольн анітрохи не стривожився.
— Деякі з них, — відповів він.
— А цей небезпечний? — запитала вона, подивившись на кран у стіні.
— Ні. Це той, який перелазить. Вони люблять перелазити з дерева на дерево, але якщо вони не можуть перелазити, то повзають по землі. Деякі стебла виготовлені з трави. Інші — з рослин або з білизни. Або з м’яса.
Вона поміркувала над його висновками. Примусила себе всміхнутися, бо це те, що вона зробила б за нормальних обставин.
Їй подобалося слухати його, коли він отак вигадував речі. Був час, коли він дивився на неї у вестибюлі готелю й оголошував: «Я маю в кишені двох дівчаток. Маленьких дівчаток. Одну звуть Люсі, а другу — Пожежник». Це був той час, коли він казав їй, що всі його набивні звірі пішли до церкви, де ніхто не носить штанів.
Це добре, подумала вона. Це альтернатива паніці.
— Але вони схожі на крани? — спокійно запитала вона в нього.
Вона й не знала, що може говорити так лагідно.
— Це хижак, — прошепотів він, наче відповідаючи на її запитання. — Також і рептилія. Але вони, як і бегемоти, можуть бути агресивними.
Вона спробувала пригадати, в якій з їхніх книжок їм трапилося слово «агресивний» — у книжці про алігаторів? Чи про стародавніх греків — але в цю мить її мобілка завібрувала об стегно. Вона затулила її долонею й прочитала текст чоловіка.
«Я не можу цього витримати. Як ви там? Поговори зі мною».
Вона міцніше стиснула свій телефон. Пол, звичайно, уявляє собі, що тут відбувається щось жахливе. Якщо ти завжди чекаєш, що станеться найгірше, то тебе чекають лише приємні несподіванки, — сказав він їй, коли вони тільки почали зустрічатися, а вона йому відповіла: — Я ніколи не чула нічого дурнішого. Іноді вони жартують з його запеклого песимізму, але не тепер. Тепер він почуває себе виправданим.
«В нас усе гаразд, — надрукувала вона йому. — Ми у відносно безпечному місці. Я нікуди звідси не піду. Поліція уже в зоопарку?»
«Я не знаю. Ніхто нічого не хоче казати мені по телефону. Я їду в зоопарк».