— Стебло не може рухатися, мамо, — прошепотів їй Лінкольн. — Стебло, яке над нами, зовсім не рухається.
— Але я думала, воно належить до тих стебел, які рухаються, — промовила вона, водночас друкуючи.
«Один чоловік, — подумала вона. — І вся поліція. Хіба не мають тут бути броньовані пікапи й прилади нічного бачення або агенти ФБР? Минуло вже принаймні з півгодини, коли я почула постріли».
«Чому вони затримуються так довго?» — надрукувала вона.
«Не маю уявлення. Спробую з’ясувати. Кохаю тебе».
Лінкольн розбалакався. Вона подумала, що він повторив себе кілька разів.
— Що, любчику? — запитала вона.
— Він лазив, — сказав він. — Стебло лазив. Мамо, він мав звичай…
Якщо не звертати на нього увагу, то він лише повторюватиме свої вигадки.
— Гаразд, — швидко сказала вона. — Добре. Стебло мав звичай лазити.
Лінкольн заходився жувати свій комір, дивлячись на кран.
— Думаю, він помер, — сказав він.
Вона подивилася на нього, мобілка ще була гарячою в її руці.
— Мабуть, він просто заснув, — сказала вона.
— Ні, — заперечив малий. — Він помер. Стебла помирають дуже легко.
Вона знову подивилася на екран і написала Полу, що вона сконтактується з ним пізніше. Вона переконалася вп’яте чи вшосте, що телефон остаточно вимкнувся. Вона примусила себе покласти його на землю біля себе й знову залишилася сама-одна зі своїм сином, і ніхто не міг їй допомогти. Ніхто, крім мертвого стебла.
— Думаю, він заснув, — повторила вона.
Він старанно жував комір сорочки. За нормальних умов вона просить його припинити, але зараз не звертає на це уваги.
— Мені хочеться пити, — прошепотів він.
Вона зраділа, що вони поміняли тему розмови. Вона засунула руку в сумочку, рада, що це не один із тих днів, коли вона наполягала, щоб він пив воду з фонтанів.
— Ось тобі кілька ковтків, — сказала вона, подавши йому пластикову пляшку.
— Ммм, — сказав він після довгого ковтка. Потім намочив верхню губу. — Ще холодна.
Він випив ще, вода стікала його підборіддям, врешті він опустив пляшку й витер рот сорочкою.
Іноді вона застосовувала слово «ковтнути» замість «пити», розмовляючи з дорослими. Це реальне й прийнятне слово в їхньому домі, як і будь-яке слово у словнику, одне з тих багатьох слів, які не існували, доки він не прийшов у їхнє життя. Слинявцем він називав охайного собаку, бо одного разу вони прочитали книжку про те, як неохайний пес розлив свою їжу, а собака охайний одягав слинявчик. Мені можна покликати охайного пса? — запитував Лінкольн, коли забруднював свою сорочку. Він називав суглоби своїми коліньми на пальцях. І створив цілий словник слів, які не існували, коли був зовсім малий, такий малий, що навіть не був собою. Протягом якогось часу він називав м’ячі дагами, а родзинки — зуґзаґами. Коли він хотів узятися до малювання, то шморгав носом, бо якось вони намагалися малювати носом замість пальцями, й, очевидно, такий спосіб справив на нього враження.
Він підняв одну руку догори, зігнувши зап’ясток, і це був знак, що він обернувся на «фламінго».
Він сичав, коли просив підкласти під нього більше яєць. С-с-с-с. Той звук нагадував звук смаженого на розжареній сковорідці. Він створив власну мову.
До його появи не існувало дуже багато речей.
Кейлін знала одне: її мати завинила. Якби вона не позбавила її телефона, все було б інакше. Кейлін стояла б тут, телефонуючи в поліцію, або своєму татові, або кому завгодно. Люди були б у розпачі, чуючи її дзвінок. Вона пригадала, як Вікторія у школі надіслала безліч повідомлень після тієї автомобільної катастрофи, коли вона зіткнулася з іншою машиною, і всі були такі стривожені, а це було ніщо супроти сидіння замкненою в одному з приміщень зоопарку.
Вона була тричі проспала й щоразу запізнювалася на шкільний автобус, і матері доводилося відвозити її в школу, тому мати й покарала її тим, що забрала в неї мобілку. Але тепер існував непоганий шанс, що мати усвідомить свою провину в усій цій історії й подарує Кейлін новісіньку мобілку.
Цього було досить, аби розвеселити її, але не зовсім. Сталеві двері були тверді й холодні, коли вона їх торкалася, але їй подобалася гладенька металева поверхня, тож вона витягла вперед свої пальці, ніби збиралася залишити відбиток долоні. Її рука була вимащена в кетчуп.
Вона тут лише одна. А якби вона мала свій телефон, вона не була б тут сама-одна.
Цього третього дня вона теж проспала, виглянула з вікна своєї спальні, й побачила, як автобус з іншими дівчатами відходив від її під’їзної дороги, і збігла донизу сходами, щоб наздогнати їх. Вона не винна, що автобус від’їхав так швидко. Не можна було вважати, що вона запізнилася. Але матері було байдужісінько.