Кейлін відтягла засув, трішки відчинила двері й подивилася крізь тонку шпарину простору. Нічого. Нікого. Вона відкинула волосся зі свого обличчя й надкусила печиво — фігурку жирафи. Цукор усунув ватний смак з її рота, хоч вона ліпше б з’їла цибульні кружальця чи картоплю фрі.
Їжа завжди допомагає.
Тато сміється з її бажання не бути самій, робити своє домашнє завдання в будь-якій кімнаті, де є ще хтось — у вітальні, де він дивиться телевізор, або в кухні, коли мати миє там стільницю. Він каже, що вона не любить бути самою-самісінькою навіть у власній спальні, й це, мабуть, правда, бо вона ділить спальню із сестрою, хоч їй кажуть, що, позаяк вона старша, вона може переселитися на нижній поверх. Але вона любить слухати, як хтось поруч дихає, коли вона намагається заснути.
Їй хотілося б, щоб мати була тут, поруч.
З нею все гаразд. Зараз вона в цілком безпечному місці, і якби хтось підійшов, вона могла б узяти двері на засув і ніхто не зміг би до неї дістатися. Не треба боятися. Її батька неможливо налякати. Коли він був малим, він ходив у ліс із пістолетом, стріляв там тварин, а потім розтинав їх, аби подивитися, що там усередині. Він ставив стілець на вогнище, аби зручніше було подивитися, як воно горить. Він ніколи не обмежувався бажаннями. Він завжди щось робив.
Вона хотіла б, аби й вона завжди щось робила.
Вона з’їла ще одне печивко. Цього разу лева.
Маргарет завжди приходила в такий час, щоби потрапити до загорожі слонів о 5:10 пополудні, тобто на той час, коли доглядачі приходили годувати тварин, вигукуючи команди, щоб слони підійшли ближче, потім відступили, стали навколішки й підняли ноги. Доглядачі запевняли, що після денної рутини треба побачити, чи не стерлися копита в слонів і як згинаються їхні суглоби, але Маргарет припускала, що вони хочуть всього-на-всього похизуватися.
Проте вона любила спостерігати. Це була безкоштовна циркова вистава, й ніхто з відвідувачів зоопарку, крім неї, либонь, не знав, що вона відбувається. Вона також не розуміла, що примушувало цих старих невеселих людей у спортивних костюмах робити свої вправи, бігаючи навколо торгових центрів.
Вона приходила сюди кожного понеділка, середи й четверга, йдучи так швидко, як тільки могла, протягом майже години, як і рекомендував їй лікар. Вона завжди прямувала до паркувального майданчика, після того як слонів заганяли в їхню будівлю з металу й цегли.
Маргарет завжди приходила вчасно, чого не можна було сказати про доглядачів. Іноді вона приходила, а в загорожі для годівлі не було нікого, крім пари розгублених слонів. Слони надійніші за доглядачів. Вона гадала, що доглядачі слонів — це люди, які народилися наприкінці минулого тисячоліття, які більше дбали про йогу та про внутрішній мир, аніж про те, щоби вчасно виконувати свою роботу.
Отож сьогодні її здивувала не так відсутність доглядачів, як відсутність слонів. Вона бачила їх удалині, де вони блукали штучною саваною. В них порушився розклад. Вона чекала їх кілька хвилин, стоячи біля величезної металевої клітки. Вона не знімала навушників, не дочитала лише два розділи роману Патриції Корнвел — і її погляд упав на напис на клітці, що запитував її: «Ти коли-небудь думала про те, як перевезти одного слона?»
Зрештою Маргарет скинула навушники, поклавши свій програвач MP-3 в кишеню, й негайно відчула — щось тут негаразд. Вона напружилася без видимої причини. Подумала, що її турбує лише навколишня тиша і спокій. Подивилася на годинник, приголомшена думкою, що, може, вона втратила відчуття часу. Але ні, було ще кілька хвилин до того, як зоопарк закриється.
За нормальних умов вона мала побачити кількох інших відвідувачів, які поспішали б до виходу. Сьогодні вона не побачила жодного.
Звичайно, вона стояла внизу крутосхилу біля самої межі території слонів. Між пагорбом, що височів перед нею, і металевою кліткою праворуч від неї залишалося мало простору. Вона почала братися на пагорб, заспокоюючи свої нерви, але перш ніж дійшла до вершини, почула два швидкі звуки, щось на кшталт статичних вибухів чи тріскотливих ударів грому. Майже водночас пролунав голос, високий голос на одній ноті. Вона не змогла б назвати його зойком.
Вона ступила ще один крок, досить, аби побачити солом’яну крівлю ресторану, й почула, як до неї швидко наближаються чиїсь кроки. Вона не зрозуміла, чому це робить, але швидко обернулася й побігла вниз по схилу, зробивши оберт, який примусив її хворе коліно зігнутися. Вона знехтувала болем і поквапилася через отвір великої металевої клітки, в якій стояла густіша темрява, ніж вона гадала.