Один із вепрів помочився на землю. Вони грубі тварини, бридкі й дурні на вигляд, і чому вони дозволили зловити себе й посадити в клітку?
Він підняв рушницю, яку тримав у руці, підтримав ствол долонею, підняв її над загорожею. Натиснув на спусковий гачок. Його слух відключився, став неясним, відколи вони сюди ввійшли, й він шкодував, що вони не подумали взяти вуха із собою, але постріли тепер лунали зовсім не гучно. Він віддавав перевагу швидкості перед точністю, прицілюючись у голову, живіт і хвіст: йому хотілося б відстрелити хвіст. Він перебував за кілька ярдів від своїх мішеней, а не за сорок чи п’ятдесят ярдів, як у тирі, й ця мішень не рухається, як люди, тому він здивувався шкоді, якої завдавали його постріли. У першого кабана був розпоротий живіт, і все вивалилося з нього на землю, паруючи, другий кабан також був мертвий, і Роббі відійшов від загорожі, доки запах не дійшов до нього.
Ніхто ніколи не говорив про запах.
Він тримав пальці зігнутими на спусковому гачку свого «Бушмастера» класичної моделі, й до нього повернулася впевненість. Він узяв свої думки та почуття під контроль. Він не знав, чому Марк наговорив йому дурниць про те, що він потребував, щоб його приціл поправляли, щоб хтось натягував задній ремінь, тоді можна було обрати найкращий кут. Йому стало подобатися, як воно є. Рушниця в руці надала йому впевненості.
Він почув кроки. Обернувся й наставив рушницю, готовий до несподіваної зустрічі.
— Заспокойся, придурку! — закричав Марк, нахилившись так низько, ніби впав навколішки. Він мав «Ґлок» у своїй руці та «Сміт і Вессон» у кобурі.
Роббі опустив рушницю.
— Де ти був?
— На полюванні. Я думав, ти біжиш за мною. Ти готовий?
Роббі кивнув.
6:00 пополудні
Джоан не пам’ятала, щоб вона коли-небудь так уважно спостерігала за змінами в небі. Одна вогниста смуга, яку вона побачила, коли сонце сховалося за обрій, стала ширшою й глибшою. А тепер уже все небо було смугастим, кольору обчищеного персика. Барви стали ще інтенсивнішими.
Вона почула якийсь звук від зони приматів. Гучний звук — або хряснули зачинені двері, або щось важке впало. Тріскучий звук, не схожий на вибухи балонів — у ритмі, наче хтось стукав пальцями по столу — а потім брязкіт розбитого скла. Пронизливий крик, нелюдський.
Ці всі звуки були приглушеними, наче їхня гучність раптово зменшилася, але сумніву не було — в будівлі хтось ходив. Той, хто не боявся, що його почують.
— Цссс, — прошепотіла вона Лінкольну. — Не кажи ні слова. Будь мовчазний, як статуя. Він іде.
Лінкольн не запитав її, хто йде.
— Обхопи мене руками, — прошепотіла вона. — Заплющ очі й зникни.
Вона хотіла теж заплющитися, але не змогла. Натомість підлаштувала своє дихання до його подиху. Відчула, як його ручки намотують на себе її волосся й обіймають її за шию. Відчула, як усе його тіло притислося до неї, від ступнів до лоба.
Він не такий непривітний, як інші хлопчаки. Він весь — тепла маса любові. Він знає, що йому дозволено залазити в їхнє ліжко о пів на восьму ранку — сім-три-нуль називає він це — і старанно дотримується цього терміна. Незалежно від того як рано він прокидається, він співає у своєму ліжку до призначеного часу, а тоді згрібає під пахву цілу купу іграшкових тварин і відчиняє двері до їхньої спальні, оголошуючи, Уже сім-три-нуль. Я прийшов, щоб тут полежати.
Вона підіймала ковдру й відкривала обійми, й іноді він ховав свою голову під її плече або під шию, заплющував очі й казав: Я зник, і тепер вона хотіла, щоб це повторилося. Щоб вона могла притягти його до себе й примусити його зникнути.
Пролунав ще один зойк десь у будівлі, й тепер він був схожий на крик папуги, хоч папуг у цьому приміщенні не було.
Дихання Лінкольна було вологе й гучне. Пластикова торбинка метлялася на паркані, надуваючись і спадаючи на вітрі, як медуза, спіймана хвилею.
Вона вдихала й видихала. Вдих і видих.
Вона наготувалася почути кроки — саме до них вона дослухалася, бо так пишуть про подібні події в романах, але вона жодного разу не почула чогось схожого на човгання взуття. Була переконана, що той чоловік ходить у чоботях, які гучно гупають під час ходи, але протягом тривалих, тривалих секунд стояла тиша, коли вона почула лише скрипіння скляних дверей, відчинених поштовхом ноги — цей звук, а також довгий свист і короткий стогін та всмоктування повітря більше, аніж будь-які інші звуки, мали б свідчити про чиюсь присутність, а проте й після них кроків не було чутно.