— Даремно ми принесли цю штуку, — роздратовано промовив спокійний голос. — Де виклик? Ти випускаєш тридцять куль водночас — де мистецтво?
— Ти мені заздриш? — запитав гучний голос.
Чому вони досі тут і розмовляють? Чому вони не вийдуть у двері, які вони відчинили сто років тому?
— Ти що, осліп, медовий пирожику? — сказав гучний голос, тепер набагато голосніше, так голосно, що в неї смикнулася голова. — Чи ти пацюк, що риється в гної? А може, ти сліпа риба, що нявкає, ніби кіт?
— Я не сліпий, — сказав спокійний голос уже без роздратування. Хоч він став звучати вже не як його голос. Він лунав повільніше й глибше. Так, наче він грав якусь роль. — Я думаю.
— Це нічого не змінює, медовий пирожику.
«Щось є в них дивне, — подумала вона. — Дивне в їхніх голосах. Дивне в цьому медовому пиріжку».
— Ти справді думаєш, що їх тут більше? — запитав гучний голос.
Він знову став звучати нормально, без жодних слідів розтягнутої вимови, яку вона чула в цьому голосі ще хвилину тому. Вона чекала, коли спокійний відповість, але він промовчав. Мовчанка видалася їй гіршою, ніж балачка. Чи не бачили вони зблиску її волосся, яке промайнуло над валунами? Чи вони не підняли рушниць і не націлили їх поверх паркану? Може, спокійний відповів кивком голови? Чи не стоять вони там, зашнуровуючи черевики або пригладжуючи своє волосся, стягнуте у кінський хвіст? Чи мають вони кінські хвости на головах, чи мають ножі і які вони є — гарні вони, чи дурні, чи божевільні й чи мають вони план, чи мають стратегію, схильні вони до самогубства чи до садизму, чого вони хочуть?
Хіба може вона щось знати? Вона не може навіть їх бачити. Ворог зовсім близько, й це її шанс щось з’ясувати — що завгодно — що допомогло б їй зрозуміти сенс усього цього, але вона має лише осколки інформації — мавп, медові пироги й математику — і жодні з них не тримаються купи.
Вона почула, як заскрипів дерев’яний настил під їхніми ногами.
— Ходімо, — сказав спокійний.
— Слухаюся, сер.
Обидва засміялися. Потім двері зачинилися, всмоктавши трохи повітря й створивши невеличке відлуння. Вона усвідомила, що вона зображує свист вітру біля Лінкольнового вуха. Вона не перестала свистіти, бо він спокійний, а вона не готова розмовляти з ним. Її руки обіймали його міцніше. Якби вона могла, то заморозила б їх обох на годину або дві, на день, навічно, на стільки часу, щоб він забув, як звучать людські голоси.
Лінкольн заворушився в її обіймах, маківка його голови вдарилася об її підборіддя.
— Я маю гіпопотамів, — прошепотів він.
Вона відкрила рота, проте з нього вилетіло лише якесь тихе хрюкання. Вона зробила ковток і спробувала знову.
— Цссс, — сказала вона.
— Я маю гіпопотамів, — повторив він, хоч і трохи тихшим голосом.
— Он як, — витиснула вона з себе.
Це один з перших каламбурів, які він вигадав — він хотів сказати, що в нього буде гикавка. Вона спочатку думала, він жартує. Але вона пригадала тепер — коли зосередила погляд на його обличчі та звернула увагу на його дихання, яке пахло мигдалевим маслом, яке він, певно, з’їв, коли робив перекуску — ще до того, як він почав розмовляти, він удавав, що нахиляється й надпиває її каву, а вона казала: «Немовлята кави не п’ють!» І він весело реготав.
Він подумав: буде смішно, якщо він поставить ноги на книжку.
Вона злегка відсторонила його від себе й посадила собі на коліна.
— Спробуй затримувати свій подих у роті, а потім ковтати його, — прошепотіла вона.
— Я маю гіпопотамів, — знову прошепотів він, спохмурнівши.
Вона позирнула на нього кілька разів, перш ніж до неї дійшло: вона завжди сміялася, коли він промовляв гіпопотамний жарт. У цьому була й проблема: він знав, що вона засміється, а вона не сміялася. Тому він знову й знову повторював свій жарт.
— Дурненький, — прошепотіла вона й видала звук, який, вона сподівалася, він прийме за сміх.
У повітрі пролунали постріли. Вона більше не думала про них, як про вибухи балонів. Вона здригнулася, але зрозуміла, що вони пролунали не дуже близько до них. Але близько один до одного — ціла низка пострілів, майже без інтервалів між ними.
Вона пригадала, як спокійний голос сказав гучному голосу, що він випускає тридцять куль водночас.
Лінкольн знову гикнув. Він не згадав про постріли, не згадала про них і вона.
Вона подивилася на їхній краєвид. Гойдалися лише дерева — то був єдиний рух.
Її мобілка несподівано ожила. Вона завібрувала на твердій землі, повідомляючи про свою присутність, хоч її звук і був вимкнений. Вона подивилася на освітлений екран і підняла її, щоб не створювала шуму.