Скоро мало споночіти, й екран стане ще видимішим. Телефон обернеться на неабияку проблему.
«Я тепер біля зоопарку, — писав її чоловік. — Поліція заблокувала всі виходи, але наша група чекає розвитку подій на вулиці Ессекс. Нас уже близько десятка, усі ми запитували про тих, хто ще залишається на території зоопарку. Тож там мусять бути й інші люди, а не тільки ви. Поліція не повідомляє нам нічого».
Вона замислилася над його посланням. Вона знала, що тут є інші люди. Бачила, як вони лежали на стежці. І поліція помиляється: стріляє не один чоловік. Вона повинна сказати йому це, але це означає повідомити, що ті люди зовсім близько від неї і вона могла б доторкнутися до них, якби захотіла.
Але вона повинна відповісти йому.
«Вони вже на території зоопарку? Поліція?» — надрукувала вона.
«Я не знаю. Досі навіть не бачив входу в зоопарк. Нам наказано чекати тут. Мовляв, вони самі про все подбають. Не знаю, що я міг би зробити ще».
Вона відчула знайомий напад роздратування — запідозрила, що він чекає, коли вона скаже йому, що він повинен робити. Бувають часи, коли вона відчуває, що на ній лежить відповідальність за все: щó Лінкольну взяти з собою на свою прогулянку, коли має прийти винищувач мишей і пацюків, коли треба зняти каструлю з плити, щоб не збігло молоко, — і чому їй доводиться дбати про тисячу речей, і чому Пол з такою радістю дозволяє, щоб за все відповідала вона? Навіть тепер він вважає її більш відповідальною. Більш винною?
Вона подивилася на його послання, і нахилений чорний шрифт видався їй нестерпним.
І все ж таки вона любила його почерк. Він щоранку залишає їй записку на кухонній стільниці. «Я тебе кохаю, а надто найтовщу частину твого тіла. Ти мій головний вибір». Він готує для неї каву, й вона ще гаряча, коли вона прокидається, хоч сам він кави й не п’є.
Він найсором’язливіший танцюрист, якого вона будь-коли знала.
«В нас усе гаразд, — надрукувала йому вона. — Принаймні ніяких волоцюг тут немає».
«Це найгірший сценарій», — негайно відповів він.
Вона майже примусила себе всміхнутися.
«В інтернеті повідомляється, вони думають, що тут стріляє один чоловік. Їх тут двоє. Я чула, як вони нас минали», — надрукувала йому вона.
Він відповів не одразу, як вона сподівалася. Він, звичайно, уявляв собі жахливіші події, навіть знаючи, що вони не відбулися.
«Вони проминули вас?» — надрукував він.
«Вони нас не бачили. Але скажи поліції, що їх тут щонайменше двоє. Хоч я чула тільки голоси. Не бачила нікого».
«Я скажу їм», — надрукував він.
Вона знала, він хотів написати більше, але вона не надала йому такої можливості. Надрукувала, що мусить стерегтися, що кохає його, він відповів їй тим самим, і телефон перестав світитися в темряві.
— Гіпопотам пішов? — запитала вона в сина.
— Думаю, що так, — відповів Лінкольн.
Вона спробувала повернути собі нормальний настрій, щоби поговорити з ним — стати спокійною, спокійною, наскільки можливо — щоб усе було нормально й добре. Значною частиною виховання дітей є прикидатися, тобто показувати те, чого ти насправді не відчуваєш. Вона думала про це й раніше, спостерігаючи, як воюють між собою пластикові люди іноді протягом годин, але тепер їй здавалося, що всі ті вічні битви були корисними, можливо, вони давали малому практичні знання.
Вона вміла прикидатися. Це вміння може їй знадобитися будь-якої хвилини.
Вона втупила погляд у траву. Їй здалося, вона побачила там змію, але то була лише палиця. Знову почувся звук сирен, він, безперечно, надходив не з паркувального майданчика. Вони звучали дедалі інтенсивніше, лунаючи десь далеко, але наближаючись. Вона мала відчуття, що чує сигнал пожежної машини — чи двох або трьох машин — а не поліційного автомобіля, хоч вона й не знала, як визначити різницю між ними.
Коли ще його мова й була плутаною, Лінкольн завжди телефонував у пожежне управління зі свого місця в автомобілі, стискаючи в руці свою пластикову мобілку: «Привіт, пожежнику. У великому місті спалахнула пожежа. Не забудь надіти шолом. І чоботи. І куртку. Не забудь також узяти сокиру й шланги».
Вона сумнівалася, чи може вона залишатися тут у цю мить. Із цим малюком. Подумала, що треба воскресити його колишні версії. Вони плавали навколо неї, гойдливі й теплі.
— Я чую сирени, — сказав він.
— І я теж, — відповіла вона.
Він кивнув.
— Ти думаєш, зоопарк загорівся? Від пострілів?
— Я так не думаю.
— Ті люди, либонь, прийшли з бомбами.