— Я його бачу! — заволав Лінкольн. — Онде воно.
Джоан затулила йому рот долонею. Його губи на її пальцях підсилили спогад її тіла — спогад, як то було притискати його до грудей, коли його ніжки компактно підгиналися, складки жиру ставали тугішими, голівка ховалася у згині її рук і дитина досконало прилаштовувалася навпроти неї, і їй добре запам’яталося, як вона намагалася погамувати плач.
Тепер він борюкався, намагаючись скинути її долоню зі своїх губів. Вона дозволила йому її скинути.
— Цссс, — промовила вона.
Іноді в таких випадках його рот лягав на її підборіддя, немов прилипав до нього. Вона гойдала його на руці впритул до тіла, обходячи навколо свого дому, й він хитався, наче втримуваний гумою.
— Благаю тебе…
Ці два слова пролунали в повітрі. Звичайно, жінка зверталася до своєї дитини, а не до когось іншого, хто міг би слухати її. В тих словах була паніка і ще багато чого.
— Що вони роблять? — запитав Лінкольн, нарешті відсапавшись.
— Намагаються заховатися, — сказала вона йому на вухо. — Як і ми.
Мати з дитиною була за тридцять або сорок футів від того місця, де принишкли Джоан та Лінкольн. Джоан могла б легко гукнути їх. Могла сказати жінці, що озброєні чоловіки, мабуть, ще зовсім близько. Могла б остерегти її, щоб вона залишалася зовні й не ступала ногою в жоден з вольєрів, бо ті чоловіки там полюють. Вона могла б розділити з нею цю схованку, що захищена й безпечна краще, ніж будь-яке інше місце в зоопарку. Вона вже врятувала її з Лінкольном.
Але немовля волало надто гучно.
Якщо вона обізветься, то жінка, безперечно, захоче посидіти з нею. Захоче розділити з нею комфорт.
Але немовля волало надто гучно.
Якби жінка з немовлям попросила допомоги, то хто посмів би відмовити їй?
Коли Джоан бачила жінок з немовлятами, вона їм заздрила, мріяла відчути ту вагу, яку вони відчувають на своїх руках, хотіла нахилитися над немовлям чужої жінки, понюхати його голівку й доторкнутися пальцем до його долоньки, бо вона любила відчувати маленьке тіло притуленим до свого тіла й міркувала, чи не сказати Полу, що вона хоче народити другу дитину, хоч вони дійшли думки, що досить і одної. Коли вона бачила жінку, яка обхопила руками немовля, її опановувало пристрасне бажання.
Мати дитину, в якої шкіра на голівці схожа на косметичний папір. Маленький ротик просить їсти. Ручки совгаються по подушці.
Але вона не покликала ту жінку. Не сказала їй жодного слова.
Натомість дивилася, як темна постать жінки просувалася повз бамбук, весь час хитаючись. Немовля не затихло. І незабаром і постать, і плач зникли, й вона та Лінкольн знову залишилися самі-одні.
6:17 пополудні
— Мамо, я хочу на горщик.
Він мав дуже міцний міхур, цей хлопчик. Він майже ніколи не просився в туалет.
— Ти зможеш попісяти, як цуценя? — прошепотіла вона.
— Я не хочу пісяти, як цуценя. Бо вже темно.
Він мав слушність, говорячи про темряву. Небо вже стало синьо-чорне. Вона могла бачити свою руку перед своїм обличчям, але тільки її обриси.
— Ти можеш усе бачити, — сказала вона.
— Я хочу сісти на горщик, — сказав він занадто гучно. — На справжній горщик. І щоб потім його змити.
— Послухай-но, — відповіла йому мати. — Погані дядьки досі тут. Я хочу, щоб ти поводився тихо, аби вони нас не знайшли. Коли прийдуть полісмени, ми підемо додому. Але поки що ти повинен попісяти, як цуценя.
Він замислився. Коли його тренували ходити на горщик, він міг сидіти на ньому по кілька місяців, якщо йому дозволяли надіти велосипедний шолом.
— Вони можуть почути, як я пісяю, — сказав він. — Вони можуть вистрелити в мене.
Вона відчула, як ніс у неї горить — прелюдія до сліз, і ця думка посіяла у ній паніку, як і все інше. Він не повинен бачити, як вона плаче.
— Вони тебе не почують, — сказала вона. — Я буду тут.
І я можу зупинити кулі, хотіла вона додати. Я ніколи не дозволю, щоб у тебе влучили, і я сильніша й швидша, ніж усе, що тут є. І, власне, вона навіть могла цього не казати, бо він у це вірить, і їй хотілося б і самій у це вірити.
Його нижня губа затремтіла, й вона побачила, що затремтіли також його плечі. Вперше вона побачила вираз страху на його обличчі.
— Мамо, — сказав він, — я хочу притулитися до тебе.
Він давно так не робив поза вранішньою рутиною — це був його давній пароль до нервозності, до тих хвилин, коли він заходив у напхом напхану людьми кімнату, чиї обличчя були йому незнайомі. Вона розкрила обійми, й він пригорнувся до неї, обличчям до її шиї. Вона відчувала його дихання, і його рот був вологим, коли притискався до її шкіри. Його руки встромлялися в її волосся. Коли він був немовлям, він занурював у нього свої пальчики, доки вона годувала його, і вона перестала носити «кінські хвости», бо його маленькі пальчики завдавали собі багато мороки, шукаючи їх.