Вона відчула вологий дотик серветки до своєї литки.
— Я не хочу витирати своїх рук, — оголосив Лінкольн.
— Цссс. Говори пошепки. Мама дивиться інтернет.
— Я не хочу витирати своїх рук! — крикнув він, так гучно, що вона здригнулася.
— Тихше! — просичала вона, опустивши телефон у сумочку. — Не кричи! Вони почують тебе.
Він витріщився на неї, і вона протяжно зітхнула. Узяла його за невитерту руку й притягла до себе. Коли вона заговорила, її голос звучав уже спокійніше.
— Ти знаєш, ми повинні сидіти тихо, — прошепотіла вона. — І знаєш, що ми завжди миємо руки після того, як сходимо в туалет. Інакше ти можеш захворіти.
Навіть коли це сказала, вона не зрозуміла, навіщо вона сперечається з ним про гігієну.
Ситуація із заручниками.
Заручники.
— Я хочу захворіти, — сказав Лінкольн. — Мені подобається хворіти.
Вона повільно кивнула головою. Його голос знову став звучати гучніше. Вона закопалася у глибини своєї думки й знову зосередила всю увагу на ньому. Вона не могла звинувачувати його за потребу суперечити їй. Вони ховалися від чоловіків з рушницями в брудному закутні. Й до того ж пора було вечеряти, а його настрій пов’язаний з рівнем цукру в його крові, й голод цей рівень підвищує. Якщо вона не нагодує його, то він почне хникати, плакати, а можливо, й верещати.
— Тобі подобається хворіти? — запитала вона.
— Так, — виклично відповів він.
Надто голосно, надто голосно, надто голосно. Жах знову.
— Цссс, — тихо застерегла його вона. Делікатно й обережно. Ніби наливаючи в ложку мікстури від кашлю або розплутуючи ковтун у його волоссі — доторк має бути дуже обережним. — Хіба ти не знаєш, що Супермен ніколи не хворіє?
— Він може захворіти, якщо буде криптоніт, — відповів малий, і вона відчула тріумф, подібний до того, як їй видалося, що його відчув Едмунд Гілларі, коли дістався вершини Евересту.
— Зелений криптоніт, — пояснив Лінкольн. — Як у «Долі в трубі» або в «Скреґ — завойовник Землі».
— Мені подобається історія про Скреґа, — сказала вона.
Вона помітила зміну у виразі його обличчя навіть перед тим, як він підняв підборіддя й відхилив назад плечі. Йому захотілося сперечатися.
— Мені вона не подобається.
— Ні? А мені здавалося, вона дуже тобі подобається.
— Вона зовсім мені не подобається.
Вона не захотіла давати йому причини сперечатися з нею.
— Гаразд, — погодилася вона.
— Це жахлива книжка.
— Гаразд. Але говори тихше.
— Це найгірша книжка з тих, які я будь-коли читав.
Він вигадує аргументи, коли налаштований достатньо войовничо. Вона повела долонею по своєму обличчю, й доторк до своєї шкіри задовольнив її. Натиснула на свої повіки, очі залишилися твердими під її пальцями, і, коли нарешті вона відвела долоню вбік й облизала свої пересохлі губи, відчула смак пилюки й солі і не могла сказати, що це їй неприємно.
— Ти хотів би погратися зі своїми хлопцями? — запитала вона.
— Ні, — швидко відповів він.
Його відповідь не можна вважати серйозною, коли він відповідає так швидко. Вона зачекала, спостерігаючи, як його думки відбиваються на його обличчі.
— Так, будь ласка, — змінив він свою думку.
І темрява, яка вимагала від нього певної поведінки, розвіялася. Зникла так само швидко, як і настала, що характерно для неї. Вона знову з’явиться так само швидко. Але Джоан вживе заходів, коли це станеться.
Вона відкрила сумочку і вдала, наче вона там нишпорить і щось шукає, але своєю другою рукою піднесла до очей телефон. Її нервувало світло й надокучливий Лінкольн, її увага була розполовинена, але вона подумала, що є якісь відсилання під фотографією зоопарку та під заголовком. Досить було легенького натиску її великого пальця, щоб відкрилася невелика шпальта тексту.
«Поліційний спецназ уже на сцені подій, але поліція не розголошує подробиць. Свідки дають суперечливі повідомлення».
Це ще не схоже на історію. Більше пропусків, аніж змісту.
— Мамо, де мої хлопці? — запитав Лінкольн, поклавши руку їй на плече.
— Я шукаю їх, — сказала вона, намагаючись збагнути сенс прочитаного.