Те саме тут. Один звук накладається на інший. Тільки вони тепер не зачаровують її. Вони збивають їй дихання.
Вона знову почула, як плаче немовля.
6:28 пополудні
Вітер посилився, і з’явився новий звук — так звучить мармур, коли падає на кухонну підлогу. Це з ближнього дуба жолуді падали на бетон, здогадалася Джоан. Іноді вони звучали, немов бігло багато маленьких ніг.
Вона відчула щось тверде під своїм стегном і дістала звідти камінь, завбільшки з кулак, мабуть, шматок бетону, подумала вона. Вона відкинула його геть на кілька дюймів, і саме в цю мить засвітився телефон у сумочці.
«Ти там?» — запитав Пол.
Їй хотілося б, щоб її чоловік був поруч з нею. Дуже хотілося б. Насправді вона цього не хоче, звичайно, — вона ніколи не хотіла б, щоб він опинився в небезпеці, — але вона подумала про тверді вигини його тіла, яке притискалося до неї, коли вони вимикали світло, притулившись одне до одного у вигляді літери S, стегна до стегон і живіт до спини, її пупок до його хребта.
Вона не захотіла відповідати йому. Не захотіла перетворювати свої почуття на слова.
Вона знову відчула, як засвітився телефон, і з полегкістю подумала, що нарешті дістане реальну відповідь на свої запитання. Щось відбулося — поліція, либонь, близько. Терористів убито. Така ймовірність промайнула в її голові, коли вона дістала телефон і прочитала слова, прочитала їх кілька разів, бо вони не мали для неї сенсу.
«Десятки людей загинуло під час раптової повені в Техасі», — повідомив їй телефон.
Для неї було незбагненно, що люди могли помирати не тут, а десь-інде. Вона не розуміла, чому крім цього місця були й інші такі місця. Вона все ще дивилася на слова, навіть коли стерла непотрібне їй повідомлення з екрана. Вона поглянула на Лінкольна, який сидів, стискаючи в руці Хижака.
Їй треба було відповісти Полу.
«Ми чекаємо, — надрукувала вона, — не знаю, чи повинна я робити щось іще».
Вона не мала коли подумати, перш ніж його слова матеріалізувалися — у його прямих рядках не було найменшої непевності.
«ЗАЛИШАЙТЕСЯ ТАМ».
Невже він думає, що великі літери переконають її?
«Ти знаєш, що…» — почала вона, але тут її пальці зупинилися, й вона подивилася на них, зігнутих у світлі, й подумала, що її поза схожа на позу учасниці гавайського танцю хула, й до неї дійшло, що вона милується власними пальцями.
Одна секунда. Дві секунди. Три секунди.
Вона слухала.
Щось примусило її зупинитися. Спершу вона зрозуміла: щось було, а вже потім усвідомила: «щось» — то був звук.
Потім вона почула його знову. Той самий звук, який вона створювала на цих покручених забетонованих стежках — човгання черевика по камінчиках гравію. Тертя й човгання. А може, людський шепіт. Він долинав від стежки за їхнім скріпленим ланцюгом парканом, від покритого нічною темрявою простору за їхньою огорожею.
Вона швидко вимкнула телефон і пригорнула Лінкольна до себе. Її опанувало почуття, ніби вона завжди пригортає його до себе, стискає свої обійми навколо нього, нервуючись, що він далеко — крім тих разів, звичайно, коли він хапається за неї, притягує її до себе, нервуючись, що вона далеко.
Мамо, будь ближче, — мав звичай казати він, коли ще не виговорював л.
Будь бижче, будь бижче, будь бижче.
Вона вдивлялася в темряву — тепер непроникну — і не бачила нічого поза їхньою схованкою. Вона знала, що поруч росте бамбук, а трохи далі лежать залізничні рейки й забетоновані стежки, й сподівалася, можливо, то знову вийшла жінка з немовлям чи хтось інший шукає собі криївку, й цього разу вона обіцяє Богові, що вона покличе їх, допоможе їм і розділить з ними свою схованку, якщо тільки шум пояснюється цим.
Вона нічого не бачила. Але могла чути.
Вона справді почула шепіт, непомильний шепіт. Чоловічий шепіт, схожий на голос радіо, який приникає крізь темряву.
Вони не забарикадувалися в кімнаті.
— Тихо, — сказала вона Лінкольну, хоч він не мовив ні звуку. — Погані дядьки.
— Хто… — почав він, але вона зацитькала його, й проказала тиху подячну молитву, й, навіть проказуючи її, знову подумала, чи Бог не покарає її за те, що в думках вона віддала перевагу своїй дитині перед дитиною іншої жінки. Вона знову зробила б це, не замислюючись, навіть якби відчуття провини давило на неї, як мокра вовна, й іноді вона замислювалася про те, як вона собі уявляє Бога.