Вона умисне не стала замислюватися про свою ціль.
Раз. Два. Вона відрахувала секунди, ще затримавши руку в повітрі, й почула, як її камінь ударився в гілки або в листя, й звук був сильніший, ніж вона сподівалася, й, безперечно, камінь полетів не так далеко, як вона хотіла, але він очистив їхню схованку й упав у приблизному напрямку залізничної колії. Він упав за багато ярдів позаду чоловіків, якщо вони досі стояли біля паркану.
Чи здалося їм, що хтось кинув цей камінь, аби прогнати їх звідси геть?
Мабуть, ні, бо вони збуджено хрюкнули й побігли в напрямку звуку, проламуючись крізь чагарі, що ростуть біля диких стежок, і їхні кроки були незграбними, невпевненими й надто поквапними.
Вона подумала, не варто сподіватися, що хтось із них зламає собі ногу.
Під шарудіння їхніх кроків вона дістала телефон із-під своєї ноги. Він був тепер холодний у її руках — шматок пластику, не більше. Ні, більше, аніж це. Телефон — та причина, що вони сидять тут, ховаючись від чоловіків, які майже не можуть ходити в темряві.
Пролунав ще один виляск — постріл із рушниці. Цього разу він був схожий на натиск клавіші, наче хтось десь друкував — повільно й твердо. Вона навіть не здригнулася, хоч і не зрозуміла, чому вона зовсім не злякалася. Можливо, вона звикла до цього, можливо, подумала, що стріляють не в її напрямку, а може, тому що вирішила діяти, а не боятися.
Вона зробила вдих, довгий і тривалий. Тремтіння минуло. Вона тепер спокійна, тверда й готова, витесана й відполірована для якоїсь мети. Вона ковзнула пальцем по телефону, знову освітивши екран, а тоді пожбурила його з усією силою, на яку була спроможна, через скріплений ланцюгом паркан, у напрямку бамбука, туди, де вона бачила грубий шар соснової глиці. Праворуч від того місця, де стояли чоловіки до того, як вони побігли до каменя, що вона його кинула. Звичайно, є шанс, що чоловіки побачать, як освітлена річ летить у повітрі, і ймовірно, телефон може звучати й після того, як упаде на бетон, та головне, він повідомить, що його хтось пожбурив — удар об землю буде очевидним — і це зруйнує все. Але вона не повернеться до своєї криївки безпорадною, отож вона дивилася, як кружляє в повітрі її телефон, швидко і впевнено, аеродинамічно, так наче він був виготовлений для цього часу та місця, і не було стуку, лише звук м’якого падіння — чи почули вони його?
— Що там? — вигукнув один з них, і дурні ноги, що толочили дурний бур’ян, розгублено зупинилися.
Вони почули той звук, і добре це чи погано, але вона щось зробила — вона напружила їхні нерви, як вони напружили її, і несподівано вона стала впевненішою в собі.
Вона відчула в собі силу, спостерігаючи за ситуацією.
Вона бачила, як удалині світиться екран телефона, світла точка, видима крізь укріплений ланцюгом паркан. Її мета була пристойною, хоч і не досконалою. Телефон лежав екраном догори — вона на це сподівалася — за кілька футів у бамбуковому гаю. Світло від екрана освітлювало кілька гладеньких стовбурів і трохи листя, яке досі тремтіло.
— Онде воно, — сказав один з них, і вона побачила рух їхніх тіней, коли вони побігли по бетону в кружечок світла від карниза зони приматів і проминули кружечок світла, але нахилилися над її телефоном, і їхні руки та обличчя на мить стали видимі, як у привидів.
Вона побачила, як один з них підніс її телефон до свого обличчя. Він був чисто поголений, світловолосий і білошкірий, як вона й думала. Обличчя в нього було тонке й безвиразне, й вона подумала, що це, мабуть, тонкоголосий, і його обличчя певною мірою відповідало голосу.
Але вона ще не все зробила.
Поки він дивився на екран, вона відвела руку назад і схопила другий камінь, прицілившись повз чоловіків, уздовж стежки, у протилежний бік як від себе, так і від залізничної колії. У напрямку центру зоопарку, у напрямку геть усього. Якби вона могла зобразити на мапі ті об’єкти, в напрямку яких вона кинула камінь, і вони утворили б пряму лінію, ця лінія простяглася б назад до тротуарів, туалетів, лавок і столів, назад до очевидних криївок, знаків та оголошень. Вона простяглася б куди завгодно, але геть від цього місця.
Лінкольн щось лагідно муркнув, розбуджений посмиком її руки, а тоді вона знову привела її в дію й нарешті почула, як камінь ударився об щось щільне й м’яке. Багнюка, зробила вона висновок.